у тому, що сталося, щось у тій чорній крові, що скрапувала з Джейсового ножа, щось у його голосі, коли він спитав: «Чи спілкувалася ти з Дітьми Ночі?» – що вона не хотіла ні з ким ділити.
– Це була до біса прикра помилка, – сказав Саймон. Він озирнувся на клуб, до якого, як і раніше, на півкварталу тонкою лінією розтяглася черга. – Сумніваюся, що нас іще колись пустять сюди.
– А тобі що з того? Ти ж не терпиш «Пекельного лігва». – Клері знову здійняла руку, побачивши жовте авто, що наближалося до них крізь туман.
Цього разу таксі з виском зупинилося біля них. Водій посигналив, наче це він мав привернути їхню увагу.
– Нарешті нам пощастило, – Саймон відчинив дверцята таксі й прошмигнув на вкрите пластиком заднє сидіння. Клері всілася поряд, вдихаючи знайомий запах усіх нью-йоркських таксі: суміш сигаретного диму, шкіри та лаку для волосся.
– У Бруклін, будь ласка, – звернувся Саймон до таксиста, а тоді повернувся до Клері. – Ти ж знаєш, що мені можна довіритися, правда?
Клері хвильку повагалася й кивнула.
– Звичайно, Саймоне, – сказала вона. – Я знаю.
Вона зачинила дверцята, і таксі помчало в ніч.
Розділ 2
Таємниці та брехня
Темний Принц сидів верхи на баскому коні, позаду розвівалася соболина накидка. Золотий вінець підтримував його біляві кучері, а вродливе обличчя було сповнене холодного бойового запалу, і…
«І його рука була схожа на баклажан», – роздратовано пробурмотіла Клері. Малюнок ніяк не вдавався. Зітхнувши, вона вирвала ще один аркуш зі свого альбому, зіжмакала його й кинула в помаранчеву стіну своєї спальні. Підлога була встелена забракованими паперовими м’ячиками – безперечною ознакою того, що творча енергія лилася не так, як вона очікувала. В тисячний раз дівчина загадала собі стати хоч трішки схожою на свою матір. Усі малюнки, картини, ескізи Джоселін Фрей були чудовими, здавалося, без будь-яких зусиль з її боку.
Клері витягнула навушники, перервавши пісню на середині, й потерла скроні. І лише тоді вона усвідомила, що у квартирі лунав гучний пронизливий звук телефонного дзвінка. Кинувши етюдник на ліжко, вона схопилася і побігла до вітальні, де на столику біля вхідних дверей стояв червоний телефонний апарат у стилі ретро.
– Кларисса Фрей? – Голос на іншому кінці звучав знайомо, хоча вона не відразу впізнала його. Клері нервово накручувала телефонний шнур на палець.
– Так.
– Привіт, я один із тих хуліганів із ножами, яких ти зустріла минулої ночі в «Пекельному лігві». Боюся, що я справив на тебе погане враження, та сподіваюся, що ти даси мені шанс спокутувати свою провину.
– Саймоне! – Клері відставила слухавку подалі від вуха, поки він реготав. – Це зовсім не смішно!
– Смішно. Ти просто не розумієш гумору.
– Дурень, – Клері зітхнула й прихилилася до стіни. – Тобі було б не до сміху, якби ти був тут, коли я повернулася додому минулої ночі.
– А що сталося?
– Моя мама. Вона не дуже зраділа, що я прийшла