Ти ж мені обіцяла! – Клері повернулася до Люка. – Скажи їй! Скажи, що це несправедливо!
Люк незворушно дивився у вікно. Лише м’яз на його щоці нервово смикався.
– Джоселін – твоя мама. Їй це й вирішувати.
– Нічого не розумію. – Клері знову повернулася до матері. – Що сталося?
– Мені потрібно поїхати, – сказала Джоселін. Кутики її губ тремтіли. – Мені потрібні спокій і тиша. Та й з грошима зараз туго.
– То візьми з батькових запасів, – сердито мовила Клері. – Ти ж завжди так робиш.
– Це не дуже гарна ідея, – відрубала Джоселін.
– Їдьте куди хочете! Мені байдуже! Залишуся сама. Я можу працювати. Піду на роботу в «Старбакс». Саймон каже, там завжди потрібні працівники. Я вже не маленька й подбаю про себе!
– Ні!
Різкий голос Джоселін змусив Клері здригнутися.
– Гроші за уроки в «Тіш» я тобі поверну. Але ти їдеш з нами. Це не обговорюється! Тобі ще зарано залишатися самій. Хтозна, що може трапитися.
– І що? Що може статися? – зажадала відповіді Клері.
Раптом почувся грюкіт. Клері здивовано озирнулася й виявила, що Люк перевернув одну з картин, спертих на стіну. Виглядаючи засмученим, він поправив її, вирівнявся і пробурчав:
– Я йду.
Джоселін прикусила язика.
– Почекай, – вона вибігла за ним і наздогнала аж біля вхідних дверей. Згорнувшись на дивані, Клері чула схвильований шепіт матері.
– Бейн, – казала Джоселін, – я дзвоню йому вже три останні тижні. Голосова пошта повідомляє, що він у Танзанії. Що ще мені робити?
– Джоселін, – Люк затнувся, – ти ж не зможеш постійно до нього звертатися.
– Але Клері…
– …не Джонатан, – прошепотів Люк. – Ти сама не своя відтоді, як це трапилося. Але Клері – не Джонатан.
«А до чого тут мій тато?» – подумала Клері, здивувавшись.
– Я ж не можу просто тримати її вдома та не пускати на вулицю. Вона не буде це терпіти.
– Звичайно! – Люк розізлився. – Вона не хатня тварина. Клері вже підліток. Майже доросла.
– Якби ми виїхали з міста…
– Поговори з нею, Джоселін, – наполягав Люк. – Саме про це.
Він повернув ручку дверей, і… Джоселін скрикнула від несподіванки.
– Господи! – вигукнув Люк.
– Ні, це лише я, – сказав Саймон, що стояв за дверима. – Хоча мені вже казали, що ми разюче подібні.
Він махнув Клері з порогу:
– Ти готова?
Опанувавши себе, Джоселін запитала:
– Саймоне, ти часом не підслуховував?
Хлопець закліпав очима:
– Ні, я щойно підійшов. – Саймон перевів погляд зі зблідлої Джоселін на похмурого Люка. – Щось трапилося? Я невчасно?
– Не переймайся, – відповів Люк. – Ми вже закінчили. – Посунувши Саймона, він швидко спустився сходами. Внизу з грюкотом зачинилися двері під’їзду.
Саймон нерішуче тупцював біля дверей:
– Я можу заскочити пізніше. Справді. Це не проблема.
– Річ у тому… – почала Джоселін,