Ерік надере йому дупу, та враз почула, як хтось голосно кашлянув позаду неї. Звук кашлю був якийсь насмішкуватий, наче хтось намагався не розсміятися вголос.
Вона обернулася.
За якийсь метр від неї на вицвілому зеленому дивані сидів Джейс. Хлопець був одягнений в той самий темний одяг, що й у клубі попередньої ночі. Його оголені руки були вкриті ледь помітними білими лініями, наче від старих шрамів, а зап’ястя охоплювали широкі металеві браслети. З-під лівої руки виглядало кістяне руків’я ножа. Він дивився прямо на неї. Кутики його тонких уст ледь вигнулися від задоволення. Гірше за відчуття, що над нею сміються, була абсолютна впевненість Клері, що п’ять хвилин тому Джейса там не було.
– Що там? – Саймон простежив за її поглядом, але з його незворушного виразу обличчя було зрозуміло, що Джейса він не бачив.
«Але я тебе бачу», – подумала вона, дивлячись на Джейса. Мов прочитавши її думки, той підняв ліву руку і помахав їй «привіт». Юнак підвівся та неквапливо попрямував до дверей. Клері аж рота роззявила від подиву. Він ішов, так просто.
Вона відчула руку Саймона на своїй. Він кликав її, питав, що не так, але дівчина майже не чула його.
– Я зараз повернуся, – почула вона свій голос ніби збоку, зістрибнула з дивана, ледь не забула поставити чашку з кавою на столик і помчала до дверей, залишивши Саймона, який дивився їй услід.
Клері вилетіла з дверей, боячись, що Джейс зникне у провулку, як примара. Але він стояв там, притулившись до стіни. Юнак витягнув щось із кишені та клацав кнопками. Він здивовано підвів очі, коли двері кав’ярні зачинилися за нею. У сутінках, що швидко наростали, його волосся виглядало мідно-золотавим.
– Вірші твого знайомого просто жахливі, – сказав він.
Клері ледь не впала від несподіванки.
– Що?
– Я сказав, що його поезія жахлива. Було схоже, що він проковтнув словника і почав блювати словами навмання.
– Мені байдуже на вірші Еріка, – Клері не на жарт розійшлася. – Я хочу знати, чому ти за мною стежиш!
– Чому ти так вирішила?
– Гарна спроба. Ти ще й підслуховував. Розкажеш мені, що відбувається, чи мені просто подзвонити в поліцію?
– І що ти їм скажеш? – спитав Джейс із сарказмом. – Що тебе турбують невидимки? Повір мені, мала, поліція не буде заарештовувати тих, кого вони не можуть побачити.
– Я вже казала тобі, мене звати не мала! – процідила дівчина крізь зуби. – Я – Клері.
– Знаю, – мовив він. – Гарне ім’я. Як зілля, один із видів шавлії латиною. В давнину люди вірили, що, з’ївши її насіння, можна побачити Чарівний Народ. Ти це знала?
– Я поняття не маю, про що ти.
– Ти багато чого не знаєш, чи не так? – сказав він. У його бурштинових очах виблискувало легке презирство. – Ти, здається, приземлена, як і всі інші, хоча те, чому ти можеш мене бачити, залишається загадкою.
– Що таке «приземлена»?
– Хтось зі світу людей. Такі, як ти.
– Але і ти людина, – відказала Клері.
– Так, – погодився він. – Але я не такий, як ти. – Джейс не переконував її. В його голосі