що ми робитимемо, коли фрау Лізер раптом повернеться раніше?
– Як повернеться, то й повернеться.
Гребер здивовано подивився на Елізабет.
– Я й сама дивуюся з того, що я щодня інша, – промовила вона.
– Не щодня. Щогодини.
– А ти?
– Я теж.
– Це добре?
– Добре. А коли й ні, то все одно байдуже.
– Байдуже – це теж непогано, еге ж?
– Так.
Елізабет вимкнула світло.
– Тепер можна знов відчинити цей склеп, – сказала вона.
Гребер порозчиняв вікна. У кімнату відразу ж залетів вітер. Завіски затріпотіли.
– Ось і місяць, – мовила Елізабет.
Червонуватий повний місяць повільно виплив із-за розбитого даху навпроти. Місяць здавався якимось страховиськом, що вогненними зубами вгризається у вулицю. Гребер узяв дві склянки й наповнив їх до половини коньяком. Одну з них простягнув Елізабет.
– А тепер вип’ємо ще цього, – запропонував він. – Вино в темряві – це ніщо.
Місяць підіймався вище, ставав усе урочистішим і схожим на золото. Якийсь час вони лежали мовчки. Елізабет повернула голову.
– Ми, власне, щасливі чи нещасливі? – спитала вона.
Гребер замислився.
– Гадаю, і те, й інше. Так воно, мабуть, і має бути. Щасливі нині лише корови. А може, й вони вже ні. Щасливе, певно, тільки каміння.
Елізабет поглянула на Гребера.
– І це теж байдуже, чи не так?
– Ні.
– А є що-небудь не байдуже?
– Є. – Гребер вдивлявся в холодне, золотаве світло, що повільно заповнювало кімнату. – Те, що ми вже не мерці, – сказав він. – І те, що ми ще не мерці.
Був недільний ранок. Гребер прийшов на Гакенштрасе. Він помітив, що вигляд руїн якось змінився. Зникла ванна, а також залишки сходів; уздовж стіни у двір, а звідти до решток будинку вела розчищена вузенька стежка. Здавалося, й тут бригада вже почала розбирати руїни.
Гребер просунувся крізь розчищений вхід і потрапив до напівзасипаного приміщення, яке виявилося колишньою домовою пральнею. Звідси низький і темний коридор вів далі. Гребер запалив сірника й освітив дорогу.
– Ви що тут робите? – раптом крикнув хтось позад нього. – Зараз же забирайтеся геть!
Гребер обернувся. Але в темряві не зміг нічого побачити й рушив назад. У дворі стояв чоловік на милицях. Він був у цивільному, а зверху мав шинель.
– Ви чого тут вештаєтесь? – накинувся він на Гребера.
– Я тут живу. А ви?
– Тут живу я і більше ніхто, ясно? Тим паче ви! Що ви тут винюхуєте? Хочете щось поцупити?
– Заспокойся, чоловіче, – сказав Гребер і глянув на милиці та шинель. – Тут жили мої батьки і я також, поки мене не призвали. Тепер ти задоволений?
– Так може кожен сказати!
Гребер узяв інваліда за милиці, обережно відсторонив його та пройшов повз нього.
У дворі він помітив жінку з дитиною. Слідом за нею простував чоловік із кайлом. Жінка вийшла з якогось сарайчика, що стояв за будинком, чоловік