свою чарку. Від щастя втратив голову, чи не так?
Він засміявся з власного дотепу. Гребер поглянув на нього. Лише кілька хвилин тому Альфонс був для нього просто доброзичливим, трохи зарозумілим знайомим. Тепер Гребер раптом відчув у ньому представника грізної сили, яка приховує в собі ще невідому небезпеку.
– За твоє здоров’я, Ернсте! – сказав Біндинг. – Пий до дна. Це добрий коньяк. «Наполеон»!
– За твоє здоров’я, Альфонсе. – Гребер поставив чарку на стіл. – Альфонсе, – мовив він. – Ти можеш зробити мені послугу? Дай мені зі своєї комори два фунти цукру. У двох кульках. У кожному по фунту.
– Рафінаду?
– Однаково якого. Аби цукор.
– Гаразд. Але навіщо тобі цукор? Тепер ти сам повинен бути достатньо солодким!
– Хочу дати хабара!
– Хабара? Але ж, чоловіче, у цьому немає потреби! Куди простіше пригрозити. І надійніше. Я можу зробити це для тебе.
– У даному випадку не варто. Це, власне, ніякий не хабар. Я хочу подарувати цукор людині, яка зробила мені послугу.
– Добре, Ернсте! А весілля відгуляємо в мене, згода? Альфонс чудовий дружко!
Гребер напружено міркував. Ще чверть години тому він знайшов би привід відмовитися. Тепер же він не наважувався цього зробити.
– Я не думав влаштовувати бучне свято, – сказав Гребер.
– Покладися на Альфонса! А сьогодні ти ночуєш у мене, чи не так? Навіщо тобі повертатися, знов одягати мундир, а потім мчати в казарму? Залишайся краще тут. Я дам тобі ключ від будинку. Можеш приходити, коли тобі заманеться.
Якусь мить Гребер вагався.
– Добре, Альфонсе.
Біндинг аж засяяв.
– Оце розумно! Тоді ми зможемо нарешті приємно посидіти разом і потеревенити. Досі в нас не було такої нагоди. Ходімо, я покажу тобі твою кімнату.
Він узяв уніформу Гребера й подивився на мундир з орденами.
– Ти повинен мені розповісти, як ти все це заслужив. Мабуть, довелося чимало потрудитись!
Гребер підвів голову. Біндингове обличчя раптом прибрало такого самого виразу, як і тоді, коли п’яний як чіп есесівець Гайні хизувався своїми подвигами в СД.
– Тут немає про що розповідати, – відповів він. – Їх одержують просто через певний час.
Фрау Лізер якусь мить розглядала Гребера в цивільному, потім нарешті впізнала.
– Це ви? Фрейлейн Крузе немає вдома, ви ж знаєте.
– Так, я це знаю, фрау Лізер.
– То що ж вам потрібно?
Вона дивилася на нього вороже. На її коричневій блузі виднівся значок зі свастикою. У правій руці вона тримала ганчірку, немовби збираючись жбурнути нею.
– Я хотів би залишити для фрейлейн Крузе пакет. Чи не змогли б ви покласти його в її кімнаті?
Фрау Лізер якусь мить вагалась. Потім узяла простягнений їй кульок із цукром.
– У мене тут іще один кульочок, – сказав Гребер. – Фрейлейн Крузе розповідала мені, що ви не шкодуєте свого часу для спільної справи. Тут фунт цукру, і мені він ні до чого. Ви ж маєте дитину, цукор