мене тобі не треба боятися.
– А сама ти не боїшся?
– Я вже пізнала всі страхи, які є. У моїй душі більше немає місця для нового страху.
– А в моїй є, – промовив Гребер. – Коли когось любиш, з’являється багато нових страхів, про які раніше навіть не здогадувався.
Елізабет повернула до нього обличчя. Раптом вона розсміялась. Він теж подивився на неї і кивнув.
– Я ще не забув, що казав позавчора, – заявив він. – Але невже спершу мусиш пережити страх, щоб переконатися в тому, що когось любиш?
– Не знаю. Але гадаю, що це допомагає.
– Проклятий костюм! Завтра я його скину. А я думав, що цивільним живеться легко!
Елізабет усміхнулась:
– Отже, все це лише через костюм?
– Ні, – зітхнув він із полегшенням. – Це через те, що я знов живу. Знов живу й хочу жити. І разом із бажанням, мабуть, приходить страх. Цілий день на душі в мене було препогано. Тепер, коли побачив тебе, трохи покращало. Але ж насправді нічого не змінилося. Просто дивно, як мало треба, щоб виник страх.
– І кохання, слава Богу, теж! – додала Елізабет.
Гребер глянув на неї. Вона йшла поруч, весела й безтурботна.
«Вона змінилася, – подумав він. – Вона міняється щодня. Раніше вона боялася, а я ні. Тепер навпаки».
Вони поминули Гітлерпляц. За церквою палахкотіла вечірня заграва.
– Де це знов горить? – запитала Елізабет.
– Ніде. Це просто сідає сонце.
– Сідає сонце? Про це тепер зовсім не думаєш, правда ж?
– Правда.
Вони йшли далі. Вечірня заграва дедалі розгорялася, її відблиски лягали на їхні обличчя і руки. Гребер дивився на зустрічних перехожих. Він побачив їх раптом зовсім іншими, ніж досі. Кожен із них був людиною і мав свою долю. «Легко розумувати й бути хоробрим, коли в тебе нічого немає, – думав Гребер. – Але коли в тебе щось є, світ виглядає зовсім інакше. Усе стає і легшим, і важчим, а інколи й зовсім неможливим. Мужність потрібна й тоді, але вона має інший вигляд, називається інакше і, власне, тільки тоді й починається». Він глибоко зітхнув. У нього було таке враження, немовби він повернувся з небезпечного завдання в тилу ворога, коли загроза не стала меншою, але на якийсь час відступила.
– Дивно, – мовила Елізабет. – Це, мабуть, весна. Тут же вулиця геть зруйнована, і немає жодних підстав для цього… І все-таки мені здається, що я відчуваю запах фіалок…
Бетхер спаковував свої речі. Інші стояли навколо нього.
– Ти її справді знайшов? – запитав Гребер.
– Так, але…
– Де?
– Просто на вулиці, – відповів Бетхер. – Вона стояла на розі Келерштрасе і Бірштрасе, біля колишньої крамниці парасольок. І я її спершу навіть не впізнав.
– Де ж вона весь час була?
– У таборі біля Ерфурта. Ось послухайте. Вона стоїть собі біля крамниці, а я її не бачу. Я проходжу повз неї, а вона гукає мене: «Отто! Ти мене не впізнав?»
Бетхер зробив паузу й обвів усіх поглядом.
– Але хіба можна, друзі, впізнати жінку, яка схудла на сорок кілограмів?
– Як називається табір, у якому вона була?
– Не знаю.