Еріх Марія Ремарк

Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник)


Скачать книгу

нього завжди важко на душі.

      – Що ти там базікаєш? – гукнув Арнольд.

      – Я базікаю про минулі часи. Я ж на це ще маю право?

      Арнольд щось пробурмотів і повернувся до гри.

      – А загалом у нас тут дуже пристойно, – сказав Мутциг. – Навіть можемо повеселитись. Арнольд був муляром; це не така вже й проста робота, ти ж знаєш. А дружина його зраджує. Йому розповіла про це його мати.

      Штокман кинув карти на стіл:

      – Трикляте невезіння! Я сподівався на жировий туз. Хто ж міг подумати, що три валети виявляться на одних руках?!

      Арнольд щось пробурмотів і знову почав тасувати карти.

      – Коли одружуєшся, часом не знаєш, що краще: не мати руки чи ноги, – сказав Мутциг. – Штокман каже, що краще, коли немає руки. Але ж як однією рукою тримати в ліжку жінку? А тримати ж треба!

      – Це не так важливо. Головне, що ти живий!

      – Це правда, але ж не радітимеш з цього все життя. Після війни ще сяк-так. А потім ти вже ніякий не герой, ти просто каліка.

      – Я так не думаю. Та й потім є чудові протези.

      – Я не про це, – відповів Мутциг, – я маю на увазі не роботу.

      – Ми повинні виграти війну! – раптом голосно заявив Арнольд, який весь час прислухався до їхньої розмови. – Тепер нехай інші сьорбнуть горя. Ми потрудилися, скільки могли. – Він неприязно стрельнув очима в бік Гребера. – Якби всі ледацюги були на фронті, нам не довелося б увесь час відступати.

      Гребер нічого не відповів. З ампутованими краще не сперечатися; людина, яка втратила руку чи ногу, завжди має рацію. Сперечатися можна з тими, у кого прострелені легені, чи осколок у шлунку, або, може, щось ще гірше; але, хоч як дивно, не з ампутованими.

      Арнольд грав далі.

      – Як ти гадаєш, Ернсте? – спитав Мутциг по хвилі. – У Мюнстері в мене була дівчина, ми й досі листуємося. Вона гадає, що я поранений у ногу. Я їй про це ще нічого не писав.

      – Не поспішай. І радій, що тобі більше не треба туди повертатися.

      – Я так і роблю, Ернсте. Але ж не можна радіти вічно.

      – Мене аж нудить від ваших балачок, – промовив раптом до Мутцига один з уболівальників, що сиділи навколо картярів. – Випийте й будьте чоловіками!

      Штокман засміявся.

      – Чого ти смієшся? – запитав Арнольд.

      – Я оце подумав, що було б, якби цієї ночі важка бомба гепнула просто сюди, в самісіньку середину, так, щоб від нас залишилася сама каша. На що перетворилися б тоді всі наші клопоти?

      Гребер підвівся. Він побачив, що в уболівальника немає обох ніг. «Міна або відморозив», – мимоволі подумав він.

      – А де наша зенітна артилерія? – обурився Арнольд. – Чи вона вся справді потрібна вам на фронті? Тут майже нічого не залишилося.

      – На фронті теж.

      – Що?

      Гребер зрозумів, що зробив помилку.

      – На фронті ми чекаємо нової, таємної зброї, – сказав він. – Кажуть, це справжнє чудо.

      Арнольд витріщив на нього очі:

      – Чорт забирай, що ти тут мелеш? Виходить, нібито ми програємо війну! Це зовсім не так. Гадаєш, мені хочеться сидіти в паршивому візку й продавати сірники, як після Першої світової? Ми