повільні, спокійні кола, потім різко знижувалися й одразу злітали угору, махаючи крилами.
Відьмак деякий час спостерігав за птахами, оцінюючи відстань і можливий час, потрібний на її подолання, із поправкою на рельєф місцевості, гущину лісу, на глибину й напрям яру, про який він здогадувався. Нарешті він відкинув плаща й на дві дірки вкоротив паска, що навскіс перетинав груди. Над його правим плечем з’явилися голівка та руків’я меча, закинутого за спину.
– Зробимо гак, Пліточко, – сказав він. – Зійдемо з тракту. Птаство, як мені здається, кружляє там не без причини.
Кобилка, зрозуміло, не відповіла, але рушила з місця, послухавшись голосу, до якого звикла.
– Хтозна, може, воно лось здохлий, – говорив Ґеральт. – А може, й не лось. Хтозна?
Яр був саме там, де він і передбачав, – у якийсь момент відьмак згори глянув на крони дерев, що тісно заполонили розпадину. Утім, узбіччя байраку були похилі, а дно сухе, без тернів і без гнилих пеньків. Подолав він яр із легкістю. На тім боці був березовий гайок, а за ним – чимала галявина, поросла вересом, і вітролом, що стримів угору щупальцями сплутаних гілок та коренів.
Птахи, сколошкані появою вершника, здійнялися вище, закаркали дико, різко, хрипливо.
Ґеральт одразу побачив перший труп – білизна баранячого кожушка й матова блакить сукні чітко вирізнялися серед пожовклих куп осоки. Другий труп він не бачив, але знав, де той лежить, – розташування останків виказувала позиція трьох вовків, які спокійно роздивлялися вершника, присівши на хвости. Кобила відьмака пирхнула.
Вовки, наче за командою, безшелесно, не поспішаючи, потрюхикали в ліс, раз у раз повертаючи у бік вершника трикутні голови. Ґеральт зіскочив з коня.
Жінка у кожушку і в блакитній сукні не мала обличчя, горла та більшої частини лівого стегна. Відьмак пройшов повз неї, не зупиняючись.
Чоловік лежав долілиць. Ґеральт не перевертав тіло, бачачи, що вовки й птахи й тут не байдикували. Зрештою, оглядати труп більш докладно потреби не було – спину й плечі вовняного кубрака вкривав чорний, розгалужений візерунок засохлої крові. Було очевидно, що чоловік згинув від удару в зашийок, а вовки знівечили тіло згодом.
На широкому чересі, поряд із коротким кордом у дерев’яних піхвах, чоловік носив шкіряного капшука. Відьмак зірвав його, викинувши по черзі на траву кресало, шматок крейди, віск для печатки, жменю срібних монет, складаний ножик для гоління у кістяній оправі, кроляче вухо, три ключі на кільці й амулет із фалічним символом. Два листи, писані на полотні, зволожились від дощу й роси, руни розповзлися і змазалися. Третій, на пергаменті, був також зіпсутий вологою, але його ще можна було прочитати. Був то кредитний лист, виставлений ґномським банком у Мурівелі на купця із назвиськом Руллє Аспер чи Аспен. Сума акредитиву була невеличкою.
Нахилившись, Ґеральт підняв правицю трупа. Як він і сподівався, мідний перстень, що врізався в опухлий і посинілий палець, мав знак цеху зброярів – стилізований шолом із забралом, два схрещені мечі й руну «А», вирізану під ними.
Відьмак повернувся до трупу жінки.