й абсолютно нефункціональних оздоблень. Людиноподібність, утім, не сягала вище брудного плісированого коміра – бо над ними здіймалася гігантська, неначе у ведмедя, кудлата макітра із величезними вухами, парою диких витрішок і страшезною пащекою, повною кривих іклів, у якій, наче вогонь, миготав червоний язицюра.
– Геть звідси, смертний! – гарикнуло чудовисько, махаючи лапами, але не рухаючись із місця. – Бо я тебе зжеру! На шматки роздеру!
Відьмак не рухався і не опускав меча.
– Ти оглух? Геть звідси! – вереснуло страшидло, після чого видало звук, що був чимось середнім між кувіканням вепра й ревом оленя-самця. Усі віконниці загрюкали й загупали, струшуючи бруд і штукатурку з підвіконь. Ні відьмак, ні потвора не рухалися.
– Біжи, поки цілий! – заревіло страшидло, але наче менш упевнено. – Бо як ні, то…
– То що? – перервав його Ґеральт.
Чудовисько різко засопіло, схиливши набік потворну голову.
– Гляньте, який сміливець, – промовило спокійно, шкірячи ікла та скоса глипаючи на Ґеральта. – Опусти оте залізяччя, як твоя ласка. Може, ти не дотумкав, що перебуваєш на подвір’ї мого власного дому? А може, там, звідки ти заявився, є звичай погрожувати господарю мечем на його власному подвір’ї?
– Є, – підтвердив Ґеральт. – Але тільки господарю, який вітає гостей ревінням і обіцяє роздерти їх на шматки.
– А, зараза, – захвилювалося чудовисько. – Він ще мене ображати стане, приблуда. Гість знайшовся! Пхається на подвір’я, нищить чужі квіти, хазяйнує тут і думає, що ото винесуть йому хліб-сіль. Тьфу!
Страшидло сплюнуло й стулило пащу. Нижні ікла лишилися зверху, роблячи його схожим на вепра.
– І що? – вимовив відьмак за мить, опускаючи меча. – Будемо отак стояти?
– А що пропонуєш? Лягти? – пирхнуло чудовисько. – Сховай оте залізяччя, кажу.
Відьмак вправно засунув зброю у піхви на спині, не опускаючи руки, погладив голівку руків’я, що стирчало над плечем.
– Волів би я, – сказав він, – щоби ти не робив занадто різких рухів. Цей меч завжди можна вийняти, до того ж скоріше, ніж ти думаєш.
– Я бачив, – харкнуло чудовисько. – Якби не це, то ти давно вже був би за брамою, зі слідом мого каблука на сраці. Чого хочеш? Звідки ти тут узявся?
– Заблукав, – збрехав відьмак.
– Заблукав, – повторило чудовисько, кривлячи пащеку у грізній гримасі. – Ну так виблукайся. За браму, значить. Настав ліве вухо на сонце, тримай так, і хутко повернешся на тракт. Ну, чого чекаєш?
– Вода тут є? – запитав спокійно Ґеральт. – Конячка в мене зажохлася. Я також, якщо ти не заперечуєш.
Чудовисько переступило з ноги на ногу, пошкребло за вухом.
– Слухай-но, ти, – сказало. – Чи ти мене насправді не боїшся?
– А маю?
Чудовисько роззирнулося, хрюкнуло, розмашисто підтягнуло широкі штани.
– А, зараза, що там я. Гість у дім. Не щодня трапляється хтось, хто при мені не втікає чи не зомліває. Ну добре.