немає до кого відкрити рота. – Чудовисько видало з себе звук, що мав бути зітханням, але прозвучав наче гикавка.
– Наступна, – сказав він за мить, – звалася Фенне. Була вона мала й кмітлива щебетуха, справжнісінький корольок. Зовсім мене не боялася. Одного дня, була саме річниця мого постригання,[34] ми обпилися меду і… хе-хе. Одразу після всього я вискочив з ліжка – і до дзеркала. Визнаю, був я розчарований і засмучений. Морда лишилася така сама, ну, може, із трохи дурнуватішим виразом. А ще кажуть, що в казках – народна мудрість! Гівно воно, а не мудрість, і гівна варте, Ґеральте. Ну, але Фенне швиденько постаралася, аби я забув про переживання. То була весела дівчина, кажу ж тобі. Знаєш, що вона вигадала? Ми вдвох лякали небажаних гостей. Уяви собі: заходить такий на подвір’я, розглядається, аж тут із ревом на нього вискакую я – навкарачки, а Фенне, повністю гола, сидить у мене на спині й трубить у дідів мисливський ріг!
Нівеллен затрясся зі сміху, блискаючи білизною іклів.
– Фенне, – продовжив він, – була в мене цілий рік, а потім повернулася додому, із великим приданим. Зуміла вийти заміж за якогось власника шинку, вдівця.
– Розповідай далі, Нівеллене. Це цікаво.
– Вважаєш? – сказало чудовисько, із хрускотом дряпаючи між вухами. – Ну добре. Наступна, Примула, була донькою зубожілого рицаря. Рицар, як сюди прибув, мав худющого коня, заіржавілу кірасу й неймовірні борги. Паскудний він був, кажу тобі, Ґеральте, наче купа гною, і смердів так само. Примула, я руку міг би віддати відрубати, була зачата, коли він був на війні, не інакше, бо була вона досить гарненькою. І я у неї не викликав страху, що й не дивно, бо порівняно із її родичем я міг видатися й зовсім красивим. Мала вона, як виявилося, неабиякий темперамент, та і я набрався упевненості, тож задніх не пас. Уже через два тижні були ми із Примулою у дуже близьких стосунках, під час яких вона любила смикати мене за вуха й викрикувати: «Загризи мене, звіре!», «Розтерзай мене, тварюко!» і всякі такі ідіотизми. У перервах я бігав до дзеркала, але, подумай тільки, Ґеральте, дивився у нього з усе більшим занепокоєнням. Щоразу менше сумував я за поверненням того, менш згожого вигляду. Бач, Ґеральте, раніше я був наче кисле тісто, а зробився – хлоп хоч куди. Раніше я постійно хворів, кашляв, лилося в мене з носа, а тепер ніщо мене не брало. А зуби? Ти б не повірив, які я мав попсовані зуби! А тепер? Можу ніжку від стільця перекусити. Хочеш, перекушу ніжку від стільця?
– Ні. Не хочу.
– Може, й добре, – роззявило пащу чудовисько. – Панянку розважало, коли я так похвалявся, й у домі лишилося дуже мало цілих стільців. – Нівеллен позіхнув, язик при тому звернувся у трубку. – Щось змучився я балаканиною, Ґеральте. Коротше: були потім ще дві – Ілька та Веніміра. Усе відбувалося так само, аж до нудоти. Спершу мішанина страху й відрази, потім – нитка симпатії, зміцнена дрібними, але коштовними подарунками, потім «згризи мене, зжери мене усю», потім повернення татуся, сентиментальне прощання і зменшення скарбниці. Я вирішив робити більші перерви на самотність.