добре пам’ятаєш.
Знову запала тиша. Вогники свічок пульсували, били вгору тонкими вусиками вогню, віддзеркалювалися у різьбленому кришталю бокалів, у каскадах воску, що стікав по свічникові.
Нівеллен сидів нерухомо, злегка рухаючи гігантськими вухами.
– Уявімо, – сказав він нарешті, – що ти встигнеш витягти меча раніше, ніж я до тебе доскочу. Уявімо, що навіть устигнеш мене рубанути. При моїй вазі мене це не затримає, звалю тебе з ніг самою інерцією. А потім усе вже вирішать зуби. Як вважаєш, відьмаче, хто з нас двох має більший шанс, якщо дійде до перегризання горлянок?
Ґеральт, притримуючи великим пальцем олов’яну кришечку карафи, налив собі вина, відпив, відкинувся на спинку стільця. Дивився на чудовисько усміхаючись, і усмішка та була винятково паскудною.
– Та-а-ак, – протяжно сказав Нівеллен, длубаючись пазуром у кутку пащі. – Треба визнати, ти вмієш відповідати на запитання, не вживаючи багацько слів. Цікаво, як ти впораєшся із наступним, яке я тобі поставлю. Хто за мене заплатив?
– Ніхто. Я тут випадково.
– Чи ти не брешеш?
– Не маю звички брехати.
– А які маєш звички? Мені розповідали про відьмаків. Я запам’ятав, що відьмаки крадуть малих дітей, яких потім годують магічними зіллями. Ті, хто те переживе, самі стають відьмаками, чаклунами із нелюдськими здібностями. Їх учать вбивати, викорінюють із них усілякі людські почуття та інстинкти. Роблять із них потвор, які мають убивати інших потвор. Чув я, як казали, що саме час, щоби хтось почав полювати на відьмаків. Бо потвор усе менше, а відьмаків – більше. З’їж куріпку, поки вона не вистигла.
Нівеллен і собі взяв з миски куріпку, вклав її цілу в пащу і схрумкав, наче сухарик, тріскочучи чавленими між зубами кістками.
– Чому ти нічого не кажеш? – запитав нерозбірливо, ковтаючи. – Що з того, що про вас кажуть, є правдою?
– Майже нічого.
– А що є брехнею?
– Те, що потвор все менше.
– Факт. Їх чимало, – вишкірив ікла Нівеллен. – Одна, власне, сидить перед тобою й роздумує, чи добре зробила, запросивши тебе. Мені відразу не сподобався твій цеховий знак, гостю.
– Ти – ніяка не потвора, Нівеллене, – сухо сказав відьмак.
– А, зараза, це щось нове. Тож, як на тебе, ким я є? Киселем із журавлини? Табунцем диких гусей, що відлітають у вирій смутним листопадовим ранком? Ні? То, може, – цнотою, втраченою біля джерела цицкатою донькою мірошника? Ну, Ґеральте, скажи мені, ким я є. Не бачиш, я аж трясуся від цікавості?
– Ти не потвора. Інакше ти не зміг би торкатися цієї срібної таці. І вже у жодному разі не взяв би до рук мій медальйон.
– Ха! – заревів Нівеллен так, що полум’я свічок на мить зробилося горизонтальним. – Сьогодні, схоже, день розкриття великих і страшних таємниць! Зараз я довідаюся, що ці вуха виросли в мене, бо дитиною я не любив вівсянку на молоці!
– Ні, Нівеллене, – спокійно відказав Ґеральт. – Це сталося через накладене прокляття. Я впевнений, що ти знаєш, хто те прокляття наклав.
– А якщо й знаю, то що?
– Прокляття