сорока, як вирішив відьмак. Сидів король на стільці-карлі,[14] вирізьбленім з чорного дерева, простягнувши ноги у бік каміну, біля якого грілися два пси. Поряд, на скрині, сидів старший кремезний бородань. За королем стояв іще один, багато вдягнений, із бундючним виразом на обличчі. Вельможа.
– Відьмак із Рівії, – сказав король по хвильці тиші, що запала після слів Велерада.
– Так, пане. – Ґеральт схилив голову.
– Від чого в тебе так голова посивіла? Від чарів? Бачу, що ти не старий. Та годі, годі. Це жарт, можеш нічого не говорити. Досвід, як смію припускати, маєш ти неабиякий?
– Так, пане.
– Я б охоче послухав.
Ґеральт уклонився ще нижче.
– Ви ж відаєте, пане, що наш кодекс забороняє говорити про те, що ми робимо.
– Зручний кодекс, мосьпане[15] відьмаче, дуже зручний. Але так, без подробиць: із боровиками ти мав справу?
– Так.
– З вампірами? Із лісовиками?
– Також.
Фольтест завагався.
– Зі стриґами?
Ґеральт підняв голову, зазирнув королю в очі.
– Також.
Фольтест відвів погляд.
– Велераде!
– Слухаю, милостивий пане!
– Ти ознайомив його з подробицями?
– Так, милостивий пане. Він стверджує, що принцесу можна відчарувати.
– Це я знаю здавна. У який спосіб, мосьпане відьмаче? Ах, вірно, як же я забув. Кодекс. Добре. Тільки одне невеличке зауваження. Було вже тут у мене кілька відьмаків. Велерад, ти йому говорив? Добре. Тому я знаю, що спеціальністю вашою є, скоріше, убивство, а не зняття проклять. Але про це і не йдеться. Якщо хоча б волосина упаде з голови моєї доньки – ти свою покладеш на плаху. Пам’ятай. Остріте, і ви, пане Сеґеліне, зостаньтеся, дайте йому стільки інформації, скільки потребуватиме. Вони завжди чимало розпитують, ті відьмаки. Нагодуйте його, та нехай живе у палаці. І не лазить по корчмах.
Король устав, свиснув псам і рушив до дверей, розкидаючи солому, яка вкривала підлогу. У дверях він повернувся.
– Якщо тобі все вдасться, відьмаче, нагорода твоя. Може, ще докину щось, якщо добре справишся. Звичайно, балачки поспільства населення про одруження з принцесою – не мають і слова правди. Ти ж не думаєш, що я віддам доньку за першого-ліпшого приблуду?
– Ні, пане. Не думаю.
– Добре. Це доводить, що ти розумний.
Фольтест вийшов, причинивши за собою двері. Велерад і вельможа, які до того часу стояли, одразу ж розсілися за столом. Бургомістр допив наполовину повний келих короля, заглянув до джбана, вилаявся. Остріт, який зайняв місце Фольтеста, дивився на відьмака спідлоба, погладжуючи різьблені поруччя. Сеґелін, бородань, кивнув Ґеральту.
– Сідайте, мосьпане відьмаче, сідайте. Зараз вечерю подадуть. Про що ви хотіли б побалакати? Бургомістр Велерад, ймовірно, вже все вам сказав. Я його знаю і відаю, що сказав він, радше, забагато, аніж замало.
– Лише кілька запитань.
– Питайте.
– Бургомістр говорив, що після появи стриґи