– стриґа не залишить крипту до опівночі.
На столі перед ним стояла невеличка кута скринька. Відчинив її. Усередині щільно, у вистелених сухою травою вічках, стояли флакони темного скла. Відьмак вийняв три.
З підлоги підняв довгий пакунок, ретельно загорнутий у смушок і оперезаний ремінцем. Розгорнув його, вийняв меча з оздобленим руків’ям, у чорних лискучих піхвах, укритих низками рунічних знаків та символів. Оголив лезо, те зблиснуло дзеркально. Клинок був з чистого срібла.
Ґеральт прошепотів формулу, випив одне за одним те, що містилося у двох флаконах, за кожним разом кладучи ліву долоню на руків’я меча. Потім щільно загорнувся у свій чорний плащ і усівся. На підлогу. У кімнаті не було навіть стільця. Зрештою, як і в усьому замку.
Він сидів нерухомо, із заплющеними очима. Подих його, спочатку рівний, раптом зробився прискореним, хрипким, неспокійним. А потім зупинився. Суміш, яка допомагала відьмакові отримати повний контроль над усіма органами тіла, складалася переважно з чемериці, блекоти, глоду та молочаю.[19] Інші її компоненти не мали назв у жодній з людських мов. Для особи, яка не була, як Ґеральт, призвичаєна до суміші з дитинства, та виявилася б смертельною отрутою.
Відьмак різко повернув голову. Слух його, тепер надмірно загострений, із легкістю виловив у тиші шелест кроків по зарослому кропивою подвір’ю. Це не могла бути стриґа. Було ще занадто світло. Ґеральт закинув меча на спину, сховав клунок у попелі у зруйнованому комині й тихо, мов нетопир, збіг сходами.
На подвір’ї було ще настільки світло, аби чоловік, який наближався, зміг побачити обличчя відьмака. Чоловік – був то Остріт – різко відсахнувся, гримаса відрази та страху мимоволі викривила його уста. Відьмак посміхнувся криво – знав, як виглядає. Якщо випити суміш беладони, аконіту та очанки,[20] обличчя стає крейдяним, а зіниці розширюються на всю райдужку. Але мікстура дозволяла бачити і в найглибшій темряві, а відьмаку того й треба було.
Остріт швидко опанував себе.
– Вигляд такий маєш, наче ти вже труп, чаклуне, – сказав він. – Напевно, з переляку. Не бійся. Я несу тобі помилування.
Відьмак не відповів.
– Ти не чуєш, що я кажу, рівійський знахаре? Ти врятований. І багатий. – Остріт зважив у руці чималу торбину й жбурнув її Ґеральту під ноги. – Тисяча оренів. Бери, сідай на коня і забирайся звідси!
Рівієць мовчав.
– Не витріщайся на мене! – сказав Остріт голосніше. – І не марнуй мого часу. Я не хочу стояти тут до опівночі. Чи ти не розумієш? Не бажаю, аби ти знімав закляття. Ні, ти не вгадав. Я не разом із Велерадом та Сеґеліном. Я не бажаю, щоб ти її вбивав. Тобі просто треба забратися геть. Усе має лишитися як є.
Відьмак не ворухнувся. Не хотів, щоби вельможа зрозумів, наскільки прискорені зараз його рухи та реакції. Швидко сутеніло, і те було йому на користь, бо навіть напівтемрява була занадто яскравою для його зіниць.
– І чому ж, пане, все повинно залишитися як є? – запитав він, намагаючись повільно вимовляти кожне слово.
– А це, – Остріт