мала баба клопоту. А психічно? Щодня на сніданок відерце крові? Дівоче стегенце?
– Ні. Психічно… Як би то сказати… Думаю, що десь на рівні, я знаю, трирічної-чотирирічної дитини. Довгий час буде вимагати дбайливого догляду.
– Зрозуміло. Майстре?
– Слухаю.
– Чи то може до неї повернутися? Пізніше?
Відьмак мовчав.
– Ага, – сказав король. – Може. І що тоді?
– Якщо вона після довгої, кількаденної непритомності помре, треба спалити тіло. І швидко.
Фольтест насупився.
– Утім, я не думаю, – додав Ґеральт, – що до того дійде. Для певності, пане, дам вам кілька вказівок, як зменшити небезпеку.
– Уже зараз? Не ранувато, майстре? А якщо…
– Уже зараз, – перервав його рівієць. – Усіляко буває, королю. Може статися, що вранці знайдете у крипті відчаровану принцесу й мій труп.
– Аж так? Попри мій дозвіл на захист? Який тобі, здається, не дуже й потрібний?
– Це серйозна справа, королю. Ризик великий. Тому слухайте: принцеса завжди мусить носити на шиї сапфір, краще за все – інклюз, на срібному ланцюжку.[17] Завжди. Удень й уночі.
– Що таке – інклюз?
– Сапфір із бульбашкою повітря всередині каменя. Крім того, у кімнаті, де вона буде спати, треба час від часу спалювати у каміні гілочки ялівцю, ліщини та жарновця.[18]
Фольтест замислився.
– Дякую тобі за поради, майстре. Дотримаюся їх, якщо… А тепер ти послухай мене уважно. Якщо ти зрозумієш, що випадок безнадійний, – уб’єш її. Якщо знімеш прокляття, а дівчина не буде… нормальною… якщо ти будеш мати хоча б тінь сумнівів, чи вдалося це тобі повністю, – уб’єш її також. Не бійся, нічого тобі не загрожує з мого боку. Я кричатиму на тебе – на людях; вижену з палацу і з міста, але не більше. Вочевидь, нагороди не дам. Може, щось виторгуєш сам знаєш від кого.
Вони з хвилину помовчали.
– Ґеральте. – Фольтест уперше звернувся до відьмака по імені.
– Слухаю.
– Скільки правди у балачках, що дитина виявилася саме такою, бо Адда була моєю сестрою?
– Мало. Чари треба накласти, жодне закляття не накладається саме по собі. Але я вважаю, що ваш зв’язок із сестрою був причиною накладання чарів, а тому – і кінцевого результату.
– Так я і думав. Так говорив дехто з Відунів, хоча й не всі. Ґеральте? Звідки беруться такі справи? Чари, магія?
– Не знаю, королю. Відуни вивчають причини цих явищ. Для нас, відьмаків, досить і знання, що сконцентрована воля може такі явища викликати. А ще знання, як їх перемагати.
– Убиваючи?
– Найчастіше. Зрештою, за це нам найчастіше й платять. Мало хто бажає знімати прокляття, королю. Як правило, люди хочуть просто вберегти себе від загрози. А якщо на совісті потвори є жертви, то з’являється ще й мотив помсти.
Король підвівся, зробив кілька кроків по кімнаті, затримався перед мечем відьмака, що висів на стіні.
– Цим? – запитав він, не дивлячись на Ґеральта.
– Ні. Той – на людей.
– Я