у тому, що процес запису телефонного номера магічним чином примусить її ввійти у двері. Та коли минули сорок п’ять хвилин, а потім і година, а вона все ще не прийшла, я вже не міг терпіти і все ж таки зателефонував (ходив туди-сюди і, поки чекав, що хтось мені відповість, не відривав нервового погляду від телевізійного екрану, де рекламували матраци та стереосистеми, швидка безкоштовна доставка, кредит без документів).
Зрештою мені відповіла жінка дуже діловитим голосом, уся – бізнес. Вона записала прізвище моєї матері й сказала, що її немає в «її списку», але якщо вона там з’явиться, то мені неодмінно зателефонують. Лише коли я повісив слухавку, мені спало на думку запитати, про який список вона говорила, й після тривалого періоду тривоги, ходячи по колу через усі чотири кімнати з моторошним передчуттям у серці, висовуючи шухляди, знімаючи з полиць книжки й ставлячи їх назад, увімкнувши комп’ютер матері й дивлячись, чи не знайду я чогось у Ґуґлі (не знайшов нічого), я знову зателефонував, щоб поставити своє питання.
– Її немає в списку загиблих, – сказала мені не та жінка, якій я спочатку телефонував, дивно буденним голосом. – І в списку поранених.
Моє серце ожило.
– Отже, з нею все гаразд?
– Я хочу лише сказати, що ми не маємо ніякої інформації про неї. Ти дав нам свій номер телефону раніше, щоб ми могли тобі подзвонити в разі потреби?
– Так, – сказав я, – мені пообіцяли зателефонувати, якщо виникне потреба.
– Обіцяємо негайну доставку і встановлення, – повідомило телебачення. – Не сумнівайтеся в цьому й просіть, щоб вам дозволили оплату протягом шістьох місяців.
– У такому разі бажаю всього найкращого, – сказала жінка й повісила слухавку.
Тиша в помешканні була неприродною; навіть голосна балаканина з телевізора її не порушувала. Двадцять одну людину було вбито, «ще десятки» поранено. Марно я намагався заспокоїти себе цією цифрою: двадцять одна людина – це ж не так і багато. Це не дуже щільно заповнений публікою кінотеатр або навіть не зовсім заповнений автобус. Це було лише на троє людей менше, аніж моя група на уроках англійської. Але незабаром нові сумніви й новий страх стали збиратися навколо мене, і я ледве стримував себе від того, щоб не вибігти з помешкання, викрикуючи її ім’я.
Та хоч як мені хотілося вибігти на вулицю й пошукати її, я знав, що повинен сидіти вдома. Ми маємо зустрітися в цій квартирі, такою була наша домовленість, незламна угода ще відтоді, як я ходив до початкової школи й прийшов звідти з книжкою «Правила поведінки в надзвичайній ситуації», де мультяшні мурахи в респіраторах заготовляли припаси й готувалися до якоїсь неназваної катастрофи. Я розв’язував кросворди й відповідав на спеціальні запитання («Який одяг найкраще покласти до валізи на випадок катастрофи? А. Купальник. Б. Гавайську спідничку. В. Алюмінієву фольгу»), а разом із матір’ю склав «Сімейний план дій у нещасних випадках». План у нас був простий: ми зустрічаємося вдома. А якщо хтось не зможе потрапити додому, він зателефонує. Але час минав, а телефон не дзвонив, і рахунок смертей