між лавандовим і синім.
– Згадай хоч приблизно щось, – сказав Енріке. – Про свого тата.
– Атож, приблизно, – підтвердила кореянка. – Коли ти бачив його востаннє?
– Ну… – мені було дуже важко думати, – десь минулої осені.
Смерть матері досі здавалася мені помилкою, яку можна якось виправити, якщо я зосереджусь і скористаюсь допомогою цих людей.
– Ти бачився з ним у жовтні? У вересні? – попросила уточнити вона, коли я надовго замовк.
Голова мені так боліла, що я мало не плакав щоразу, коли її повертав, хоч головний біль був найменшою з моїх проблем.
– Не знаю, – сказав я. – Після того як почалися заняття у школі.
– Отже, у вересні, так ти вважаєш, – сказав Енріке, піднявши погляд і щось записавши до свого блокнота. Він був чоловік міцно збитий – у костюмі й краватці почувався явно незручно, як спортивний тренер, що став надто гладким, – але від його тону віяло незламним спокоєм світу, де працюють із дев’ятої до п’ятої: офісними архівами, килимовим покриттям, бізнесом, який складав основу життя Мангеттену. – Ви не спілкувалися й не мали жодного контакту відтоді?
– Він має приятеля або близького друга, який підказав би, де шукати його? – запитала кореянка, нахилившись до мене з виразом материнської стурбованості.
Це запитання спантеличило мене. Я не знав жодної такої особи. Навіть припущення, що мій батько мав приятелів (а тим більше «близьких друзів»), свідчило про вкрай глибоке нерозуміння його особистості, і я не знав, що відповісти.
І лише тоді, коли тарілки віднесли, у той незручний період, коли їсти закінчили, але ще не підвелися з-за столу, до мене раптом дійшло, куди вели їхні запитання, які начебто не стосувалися нашої справи, про мого батька та про моїх діда й бабу Декерів (вони жили в Мериленді, назву міста я не пам’ятав, у якомусь напівселі, відразу за «Гоум Депо»[14]), а також про моїх тіток і дядьків, які не існували. Я був неповнолітній без опікуна. Мене треба було негайно забрати з мого дому (або «середовища», як вони знову й знову повторювали). Поки не пощастить сконтактувати з батьками мого батька, опіку наді мною мало взяти місто.
– Але що ви хочете зробити зі мною? – запитав я вдруге, відсунувши свого стільця, й мій голос надломився від паніки.
Усе здавалося неформальним, коли я вимкнув телевізор і залишив із ними своє помешкання, щоб трохи попоїсти, як вони сказали мені. Ніхто з них не сказав, що вони забирають мене з мого дому.
Енріке подивився у свій блокнот.
– Зрозумій, Тео, – він вимовляв моє ім’я Тєо, вони обоє вимовляли так, неправильно, – ти неповнолітній хлопець, якого ми негайно повинні віддати під надійний нагляд. Ми повинні знайти людей, які взяли б тебе під свою опіку.
– Опіку?
Від цього слова мені скрутило шлунок. Я зразу уявив собі кімнати суду, закриті дортуари, баскетбольні подвір’я, оточені загорожею з колючого дроту.
– Ну, скажімо інакше: які взяли б тебе під свій