.

ще кави. – Держава має притулки для тих молодих людей, які цього потребують. Гарні притулки. І тепер ми розглядаємо саме цю можливість. Бо в багатьох випадках, таких, як у тебе…

      – Я не хочу, щоб мене віддали до притулку!

      – І правильно робиш, хлопче! – голосно сказала дівчина з рожевим волоссям, що сиділа за сусіднім столом, де розташувалися завсідники нічних клубів. – Нещодавно «New York Post» тільки й писала про Джонтея та Кешона Дайвенсів, одинадцятирічних близнюків, яких ґвалтував і морив голодом їхній опікун десь неподалік Монінгсайд Гайтс.

      Енріке вдав, ніби не почув шпильки.

      – Зрозумій, ми прийшли, щоб допомогти тобі, – сказав він, поклавши руки на стіл. – І ми також готові розглянути інші варіанти, якщо вони допоможуть тримати тебе в безпеці й задовольняти твої потреби.

      – Ви не сказали, що я не зможу повернутися додому!

      – Розумієш, міські установи перевантажені – sí, gracias[15], – сказав він офіціантові, який прийшов долити йому кави в чашку. – Але іноді можна знайти інший вихід, якщо ми приймемо тимчасову ухвалу, а надто в такій ситуації, як твоя.

      – Ти розумієш, про що він каже? – Кореянка постукала нігтем по пластмасовій стільниці, щоб привернути мою увагу. – Ніхто не віддасть тебе до притулку, якщо знайдеться хтось, хто захоче пожити з тобою протягом якогось часу. Або навпаки.

      – Протягом якогось часу? – повторив я.

      З усієї її фрази це були єдині слова, які я зрозумів.

      – Може, існує хтось інший, кому ми можемо зателефонувати, з ким тобі було б зручно пожити день або два? Можливо, хтось із твоїх учителів? Або друг вашої родини?

      Не знаю чому, але я назвав їм телефонний номер мого давнього приятеля Енді Барбура – перший-ліпший, який спав мені на думку, можливо, тому, що це був перший телефонний номер, крім мого власного, який я завчив напам’ять. Та хоч Енді і я були добрими друзями в початковій школі (разом ходили в кіно, гостювали один в одного з ночівлею, разом займались орієнтуванням у літній школі в Центральному парку), я досі не розумію, чому його ім’я першим злетіло з моїх вуст, бо ми вже не були такими добрими друзями, як раніше. Після початкової школи ми віддалились один від одного й не бачилися по кілька місяців.

      – Барбур, із літерою «у», – сказав Енріке, записавши прізвище. – Хто вони тобі, ці люди? Друзі?

      – Так, – відповів я. Я знав їх протягом практично всього свого життя. Барбури жили на Парк-авеню. Енді був моїм другом від третього класу. – Його батько обіймає важливу посаду на Волл-стріт, – сказав я і відразу замовк.

      Мені раптом згадалося, що батько Енді протягом невідомого мені часу лікувався в психіатричній лікарні Коннектикуту від «виснаження».

      – А що ти скажеш про його матір?

      – Вони подруги з моєю мамою.

      (Це була майже правда, але не зовсім, бо, хоча взаємини між ними й були дружніми, моя мати не була досить багатою й не мала таких суспільних зв’язків, щоб бути рівнею такій героїні світської хроніки, як місіс Барбур.)

      – Я питаю не про те.