.

почервонілими очима на екран телевізора, де миготіли голубі тіні. Новин більше не передавали; знову й знову показували нічні знімки музею (що здавався тепер цілком нормальним, крім жовтої поліційної стрічки, досі натягнутої через хідник, озброєних охоронців на вході та клубів диму, які вряди-годи підіймалися в яскраво освітлене небо).

      Де вона? Чому досі не прийшла додому? Вона, звичайно, все мені пояснить; вона скаже, що це було не варте переживань, і я зрозумію, яким був дурнем, отак хвилюючись, що її нема.

      Щоб викинути її з голови, я зосередився на інтерв’ю, яке вже показували ввечері й тепер передавали вдруге. Куратор в окулярах, твідовому піджаку й краватці-метелику – явно схвильований – говорив про те, яка це дурість – не пускати фахівців у музей, щоб вони оглянули шкоду, завдану творам мистецтва. «Атож, – казав він, – я розумію, що йдеться про місце злочину, але ці картини надто чутливі до змін повітря й температури. Їх можуть пошкодити вода, хімікати або дим. Ми тут із вами розмовляємо, а неоціненні твори мистецтва тим часом руйнуються. Надзвичайно важливо, щоб працівники музею та куратори одержали дозвіл негайно відвідати ті кімнати, де зберігаються головні картини, й оцінити, якої шкоди вони зазнали».

      Несподівано задзвонив телефон – неймовірно гучно, наче будильник, який розбудив мене з наймоторошнішого сну в моєму житті. Годі описати почуття полегкості, яке я пережив. Я спіткнувся й мало не впав обличчям на підлогу – так поспішав схопити слухавку. Я був переконаний, що телефонує мати, але подивився на визначник номера й застиг: NYDoCFS.

      Нью-Йоркське управління – чого? Коротко завагавшись, я схопив слухавку.

      – Алло?

      – Здрастуйте, – сказав голос тоном приглушеної чемності, яка примусила мене похолонути. – З ким я розмовляю?

      – З Теодором Декером, – сказав я, захоплений зненацька. – Хто це?

      – Здрастуй, Теодоре. Мене звуть Марджорі Бет Вайнберг, я соціальний працівник у Департаменті дитячого й сімейного обслуговування.

      – Що це таке? Ви хочете щось повідомити мені про мою матір?

      – Ти син Одрі Декер? Я не помилився?

      – Моя мати! Де вона? З нею все гаразд?

      Тривала пауза – жахлива пауза.

      – Що з нею сталося? – закричав я. – Де вона?

      – Твій батько там? Можу я поговорити з ним?

      – Він не може підійти до телефону. Що сталося?

      – Пробач мені, але йдеться про надзвичайну подію. Боюсь, вона надто важлива, і тому я маю негайно поговорити з твоїм батьком.

      – Що сталося з моєю матір’ю? – заволав я, підхоплюючись на ноги. – Будь ласка! Лише скажіть мені, де вона. Що з нею сталося?

      – Ти не сам удома, Теодоре? З тобою є хтось дорослий?

      – Ні, вони всі пішли пити каву, – сказав я, окинувши безумним поглядом вітальню.

      Балетки криво лежали під стільцем. Червоні гіацинти в обгорненому фольгою вазоні.

      – Твій батько теж пішов пити каву?

      – Ні,