вправ та прийняв душ. Далі були медитація, сніданок із вівсяної каші з родзинками, курагою, горішками й чашки запашного зеленого чаю. Тепер можна було й у редакцію.
На жаль, його вірний «кінь» – мотоцикл поки що був у ремонті.
«Шкода, а то хвилин за двадцять був би на місці, – подумав Андрій. – Та, зрештою, тролейбус чи маршрутка – чудове місце почитати! Головне – не забути книжку прихопити!»
Сповнений ентузіазму та енергії, хлопець рушив до найближчої зупинки.
У кабінеті редакції Олег, його сусід по кімнаті, вже щось писав. Тридцятирічний журналіст у їхньому тижневику вів колонку «Кримінал». Треба відзначити, специфічний був чоловік. Але, як свого часу казав їхній головред, Борис Едуардович, проблеми культури та криміналу завжди йдуть пліч-о-пліч, а тому сусідство журналістів, які вели відповідно ці дві рубрики, керівник вважав плідним.
– О, Андрій! Привіт! Вітаю з посвяченням у детективи! – Олег із характерним йому запалом потис хлопцеві руку.
– Привіт! Дякую, звісно, за привітання, та навряд чи справа якось зрушить. Це швидше була репетиція моїх репортерських навиків…
– Та що ти таке говориш! – запротестував колега. – Очевидно, що справа заплутана й, на перший погляд, невирішувана, але цікава, нестандартна… Не те, що ці вбивства та вбивства…До речі, розкажи деталі, бо я не зовсім у курсі.
Андрій дістав чорновий варіант репортажу і простягнув Олегу.
– Суть справи в тому, – почав він, – що один досить відомий на Заході український художник-постмодерніст Степан Масленко робив виставку-аукціон у Берліні на честь нашого Дня Незалежності. Вона мала тривати до десятого вересня. Як повідомляють джерела, презентація робіт пройшла успішно, кілька картин художнику вдалося продати, причому за досить значну суму. А потім, буквально за кілька днів до закриття, одну з найепатажніших і найдорожчих (на думку експертів) його робіт, картину «Всесвіт», викрали. Далі – нічого не відомо. Як грабіжнику («Чи грабіжникам», – поправив його Олег) вдалося проникнути до виставкової зали, куди поділася картина, – загадка. Наразі слідство повідомляє тільки те, що на картину претендувало кілька покупців: із Арабських Еміратів, Америки та з теренів колишнього СРСР. Їхні прізвища поки не називають…
– Цікаво, цікаво… – Олег крутив у руках репортаж. – Що ж то за картина така? Назва принаймні досить претензійна… Хоча це ж постмодерніст, у них як не чорні квадрати, то кола чи білі аркуші. От і цей, напевно, щось таке утнув…
Олег заглибився в читання репортажу, зрідка задоволено гмикаючи.
– А, до речі, як твоє «сенсаційне вбивство»? – виключно із ввічливості поцікавився Андрій, бо ж знав, що колега-криміналіст усе одно сам усе йому розповість та ще й у деталях…
– Убивство? А, вбивство!!! Та вбивство як вбивство. М’ясо якесь, – Олег поморщився. – Вбивця – чоловік, на своїй дачі застрелив дружину із мисливської рушниці. Звісно, каже, що випадково. А тоді прикол – на тій дачі двох наших винесли.
– Тобто? Як «винесли»?
– Ну,