фактично, до… – продовжив Олег.
– Попереднього варіанту!
– Точно!
Журналісти засміялися. Тим часом двері відчинилися й до кабінету наполовину просунулася Галина, відвертістю свого декольте одразу встановлюючи тишу в кімнаті.
– Так-так-так, – Андрій випростався у кріслі.
– Г-гк-хи, – трохи прочистив горло Олег, розвертаючись усім корпусом до дівчини.
Галина просунулася ще трошки.
– А ви чого тут розвеселилися, га? В той час, як люди на «конвейєрі», вони тут сидять, ляси точать! Новину знаєте? До нас на стажування журналіст приїжджає!
– Прямо-таки новина! Та в нас, у редакції, цих «зелених» стажерів тільки за мій час роботи стільки перебувало! – махнув рукою Андрій. – Скажи, Олеже?
– Угу, – підтримав той, блукаючи поглядом десь у районі декольте їхньої співрозмовниці. Галина пригрозила йому пальцем, на якому виблискував величенький перстень.
«Мабуть потрапила до гарему якогось султана, – подумав Андрій, – або підробка…»
– Пояснюю для тих, хто в танку. По-перше, стажер зовсім не із «зелених», це колишній колега Бориса Едуардовича, а по-друге, – Галина зробила паузу («Швидше таки підробка» – зітхнув Андрій, ще раз глянувши на перстень), – вітаю, він буде працювати у вашій кімнаті, за он тим столом, на якому ти, Олежику, сидиш!
– Я? Та це ж мій стіл, якого дідька!..
– Не твій, а редакції, – заспокоїла колегу Галина, – та не хвилюйся ти так! Коли шеф сказав, значить, він щось там придумав із тобою…
– О, знаючи шефа, щось придумав – просто в точку, – закивав Андрій. – Наприклад, можна Олега на кілька місяців відправити на розкопки скіфських курганів шукати сліди насильницької смерті на рештках скелетів степовиків, – він покотився від сміху на своєму кріслі.
– У-у, смішно їм! І чому як раптом що, то – Олег? Ану чекай, я до шефа піду!
І він, наздоганяючи вже зниклу за дверима Галину, вибіг у коридор.
Красуня фортуна усміхнулася Юрію саме тоді, коли він найменше цього очікував. Він отримав підвищення й став начальником цілого відділу аналітики. Або, як це модно зараз казати, департаменту аналітики. Річ у тім, що, почувши про зміну керівництва, їхній 52-річний начальник звільнився. Ходили неофіційні чутки, що йому зробили вигіднішу пропозицію конкуренти. Із усіх заступників головний менеджер компанії вибрав саме його – Юрія Петровича Бондаренка!
Новоспечений начальник довго ще не міг прийти до тями. Йому важко було повірити в такий стрімкий кар’єрний злет. Адже, навіть за найоптимістичнішими прогнозами хлопця, щоб зі старшого аналітика стати начальником департаменту, йому знадобилося б мінімум років три-чотири! А зважаючи на міцність здоров’я та нервів їхнього колишнього шефа, і того більше. А тут бах – і ти вже начальник!
Оформивши дрібні документи з обіймання нової посади, Юрій «пропав» у курилці. Тут його вітали всі знайомі й навіть не дуже колеги. Так, тепер він сам міні-босс. Хто знає, краще ж із