бачив їх вперше. Тому що тоді, коли його за день до цього принесли сюди, він був нездатний сприйняти все.
Звичайна кімната видавалася йому незвичайною: тут не було нічого, що хоча б віддалено нагадувало Марс або клиноподібні, з металевими стінами, каюти «Чемпіона». Але, ожививши події – починаючи від гнізда і до цих місць, – він був готовий прийняти їх, хвалити і якоюсь мірою плекати.
Він зрозумів, що у кімнаті, окрім нього, є ще одна істота. Павучок, крутячись на павутинці, повільно спускався зі стелі. Сміт із захватом спостерігав за ним, припускаючи, чи це випадково не є початковою стадією розвитку людини.
Доктор Арчер Фрейм – інтерн, який змінив Тадея, – саме цієї миті увійшов до кімнати.
– Доброго ранку, – промовив він. – Як почуваєтесь?
Сміт подумки переклав запитання. Першу фразу він розпізнав як формальність, що не вимагає відповіді, але яку можна повторити – хоча можна обійтися й без цього. Друга фраза мала декілька перекладів. Якщо її використовував доктор Нельсон – вона мала одне значення; якщо її капітан ван Тромп – це була формальність, що не вимагала відповіді.
Він не знав, що таке страх, до того, як зустрів людей, і відчував ту тривогу, яка так часто охоплювала його, коли намагався спілкуватися з цими істотами. Проте примусив своє тіло залишатися спокійним і ризикнув відповісти:
– Почуваюся добре.
– Добре! – луною відгукнулась істота.
– Лікар Нельсон буде тут за хвилину. Почуваєтесь готовим для сніданку?
Всі три символи цього запитання були в словнику Сміта, але він не міг повірити, що почув усе правильно. Він знав, що був їжею, але не почувався «готовим». Ніхто не попереджав, що його можуть обрати для такої почесної місії. Він не знав, що для забезпечення харчування необхідно зменшити загальну групу. Сміт відчував легке розчарування. Варто було ґрокнути так багато нових подій – та це викликало огиду.
Проте прихід лікаря Нельсона позбавив його необхідності перекладати запитання. Корабельний лікар трохи відпочив і поспав. Він не гаяв час на розмови, у цілковитій тиші ретельно оглянув Сміта та прилади.
Потім він повернувся до Сміта.
– Випорожнявся? – запитав він.
Сміт зрозумів. Нельсон завжди про це питав.
– Ще ні.
– Ми про це подбаємо. Але спочатку поїж. Днювальний, принеси тацю.
Нельсон згодував йому два чи три шматочки, а потім сказав тримати ложку та їсти самостійно. Це втомлювало, але давало Сміту відчуття радісної перемоги: адже це було перше, що він зробив без сторонньої допомоги з того моменту, як опинився в цьому дивному викривленому просторі. Він спорожнив тарілку й запитав:
– Хто це? – щоб мати змогу вшанувати свого благодійника.
– Ти хотів сказати, що це? – перепитав Нельсон. – Це синтетичне їстівне желе на основі амінокислот – але навряд чи тобі це про щось скаже. Закінчив? Добре, вилазь з ліжка.
– Перепрошую? – Він уже зрозумів, що це був символ для привернення уваги, корисний, коли виникали непорозуміння в спілкуванні.
– Я