вони метляли ногами й розважалися, кидаючи камінці в циліндр, доки я не нагримав на них. Тоді вони почали бігати, туди-сюди, шмигаючи поміж дорослими.
Біля виврви я побачив ще двох велосипедистів, садівника-поденника, якого я час від часі наймав, дівча з крихіткою на руках, різник Грег із своїм малим, кілька роззяв та ще хлопців, які бували на побігеньках у гравців у гольф або тинялися біля станції.
Розмовляли мало. Англійський простолюд тоді ще не дуже розумівся на астрономії. Більшість спокійно поглядала на рівну, мов стіл, покришку циліндра. Вона була в такому самому положенні, якою її залишили О’Ґілві та Гендерсон. Здається, глядачі розчарувалися, побачивши не обгорілі трупи, а оту непорушну брилу. Одні відходили, натомість інші підходили ближче. Я спустився до ями, і мені здалося, ніби під ногами злегка тремтить земля. Покришка ж більше не рухалась.
Тільки зовсім зблизька я помітив усю химерність циліндра. З першого погляду він здавався не дивнішим за перекинутий вагон чи повалене величезне дерево. І чомусь – і менш дивним.
Він був схожий на іржаву газову цистерну, напівукопану в землю. Тільки з певнми знаннями можна було помітити, що сірий нагар – то не окис, що жовтаво-білий метал, який блищить на оголеній різьбі, має якийсь незвичний відтінок. Слово «неземний» більшості глядачів не говорило ані слова.
Тепер я був впевнений, що ця штуковина впала з Марса, але гадав неймовірним, що усередині могла б вижити якась істота. Я зрозумів, що покришка відкручувалась автоматично. Всупереч О’Ґілві, я вірив, що на Марсі живуть люди. Чого тільки не малювала моя фантазія! А може, в циліндрі заховано якийсь рукописи? І чи зможемо ми їх витлумачити? Може, там якісь монети або зразки марсіанських речей? Мені дуже кортіло заглянути, що там усередині. Близько одинадцятої, так і не дочекавшись нічого надзвичайних подій, я повернувся додому. Але вже не міг знову взятися за свої абстрактні дослідження.
Пополудні вигін мав зовсім інший вигляд.
Ранні випуски газет приголомшили весь Лондон сенсаційними заголовками: «Послання з Марса», «Небувалі події у Вокінзі» і таке інше.
Ще й телеграма, яку О’Ґілві встиг послати Астрономічному товариству, наробила великого галасу по всіх британських обсерваторіях.
На шляху біля кар’єру стояло з півдесятка екіпажів зі станції Вокінг, фаетон із Чепгема і навіть ще й пишна карета. Тут же лежала ціла купа велосипедів. Чимало людей прийшло пішки із Вокінга та Чертсі, намагаючись не зважати на велику спеку. Зібрався таки великий натовп, серед якого можна було побачити навіть кілька ошатно вбраних дам.
День був жаркий: ані хмаринки, ані подиху вітру. Лише під соснами, що росли поблизу, лежали крихітні клаптики тіні. Верес уже погас, але рівнина, бачило око в напрямі Отершоу, уся почорніла, і над нею здіймалися в небо, як стовбури, пасма чорного диму. Чепгемський бакалійник, пройдисвіт, випровадив сюди свого сина, навантаживши йому ручний візок свіжими яблуками та імбирним пивом.
Підступивши до края вирви, я побачив унизу кількох людей, серед яких побачив Гендерсона,