огидні потвори, – тільки й міг сказати він. – Господи Боже, які огидні потвори!
– Бачили хлопчину в ямі? – запитав я, але він нічого не відповів.
Ми стояли мовчки, певніше почуваючи себе один біля одного. Згодом, щоб краще було видно, я вдерся на горбочок, мабуть, усього з ярд заввишки, а коли оглянувся, то побачив, що сусід уже подався до Вокінга.
Сонце зайшло, на землю лягали сутінки, а довкола все було тихо. Мені здалося, що юрба з боку Вокінга побільшала: до мене сягав її приглушений гомін. А от з боку Чепгема людей значно поменшало. З ями ж взагалі не було чути ніякого руху.
Ця тиша підбадьорила людей. Можливо, що й нові прибульці з Вокінга також додали сміливості юрбі. В усякому разі, з настанням сутінок натовп почав повільно й нерішуче наближатися до ями. Чорні постаті по двоє, по троє рухалися вперед, зупинялись і знову рухалися, витягуючись тонким довгим півмісяцем, роги якого поступово охоплювали яму. Рушив до ями і я.
Візники і ще дехто наважилися підійти аж до самої ями. У цю мить до мене долинув стукіт копит і скрип коліс: це син бакалійника потяг свій візок з яблуками. А далі, ярдів за тридцять від ями, з боку Горсела підходила темна групка людей; попереду хтось ніс білий прапор.
Це була делегація, як я потім почув. В Горселі, нашвидку порадившись, городяни вирішили, що марсіани, хоч вони й відразливі на лице, мусять бути істотами розумними, отже, треба дати їм знак, що й ми не худоба.
Все ближче коливався на вітрі прапор; спершу – праворуч від мене, а потім, коли делегація пройшла далі, – ліворуч. Я був задалеко від них, щоб когось з цих людей узпізнати, але згодом довідався, що там були О’Ґілві, Стент і Гендерсон: вони бажали спробувати налагодити стосунки з прибульцями. Ця маленька групка немов притягувала до себе майже зімкнуте людське кільце, до того ж багато невиразних постатей простували за нею на безпечній віддалі.
Раптом блиснув спалах, і клуби зеленуватого диму тричі здійнялись у непорушному повітрі.
Дим разом з полум’ям був такий яскравий, що темно-синє небо та охоплений туманом бурий луг, на якому подекуди стирчали сосни, здавалися зовсім чорними і майже не просвітліли навіть тоді, коли дим зовсім розвіявся. Тієї ж миті почулось незрозуміле глухе шипіння.
Біля ями, вишикувавшись клином, вже стояла делегація з білим прапором. Вони аж заклякли з такого дива. Маленькі чорні постаті маячіли над темною землею. На мить спалах зеленаво освітив їхні обличчя. Шипіння перейшло спершу у свист, а потім – у довгий голосний гул. З ями повільно піднялась якась горбаста тінь, і з неї вдарив промінь мерехтливого світла.
У ту ж мить язики полум’я, цей яскравий, навіть засліплюючий вогонь, перекинулись на людей. Здавалося, що незримий струмінь ударив по юрбі і вибухнув білим спалахом. Люди запалали, наче смолоскипи.
При світлі полум’я, що пожирало людей, я бачив, як вони хиталися й падали, а ті, хто був далі, кидалися врізнобіч.
Я дивився, усе ще не збагнувши, що це ж смерть косить натовп, крокуючи