від бігу й хвилювання, я впав край дороги недалеко від мосту через канал, що проходить біля самого газового заводу і лежав нерухомо.
Пройшло, мабуть, чимало часу, доки я отямився. Сівши, я з хвилину не міг зрозуміти, яким чином тут опинився. Недавнього жаху я позбувся, немов одежі. Капелюх мій десь загубився, комірець злетів зі шпонки. Ще кілька хвилин тому переді мною були тільки безмежність ночі, простору й природи, власна кволість, відчай та передчуття скорої смерть. Наразі усе змінилося, непомітно опанували мене зовсім інші настрої, і я знову став таким, яким був завжди, – звичайною врівноваженою людиною. Безгомінний пустир, моя втеча, летючий промінь – все це тепер скидалося на сон. Я запитував себе, чи було воно насправді?
Я встав і, важко ступаючи, пішов крутим схилом до мосту. В голові була порожнеча, м’язи й нерви ослабли, я хитався мов п’яний. З-за арки мосту спочатку з’явилася голова, а потім вигулькнула і вся постать робітника, що ніс на плечах кошик.
Поруч дріботіло хлоп’я. Проходячи повз мене, робітник привітався. Я вже хотів був озватися до нього, але не зміг. Буркнувши щось на його привітання, я пішов далі через міст.
За поворотом на Мейбері пролетів і зник на південь поїзд – хвиляста смуга іскристого диму й довга низка освітлених вікон. Невиразний у темряві гурт людей гомонів біля воріт одного з будинків так званої «Східної тераси». Все це було таке реальне, таке знайоме. І поруч з тим – те незрозуміле та незвичайно, що лишилось на пустирі! Якесь божевілля, химера! «Ні, – подумав я, – цього не могло бути». А може, я просто не такий, як усі, і не можу збагнути, що саме сталося на вигоні?
Інколи я відчуваю якесь дивне почуття відокремленості од себе й навколишнього світу. У такий я спостерігаю все якось іззовні, із недосяжної далини, поза часом і простором, поза всілякими буденними знегодами й трагедіями. Саме таке почуття опанувало мене тієї ночі. Тому, думав я, може, все це – тільки марення?..
Але ж який контраст між цією безтурботністю і тією блискавичною смертю, що панувала за якихось дві милі звідси! Мирно, як і завжди, працював газовий завод, яскраво горіли ліхтарі. Я зупинився біля гурту людей.
– Що нового на вигоні? – запитав я. Коло воріт стояли двоє чоловіків і жінка.
– Га? – озвався чоловік. – Чи не чули, що там на вигоні?
– А хіба ж ви там не були? – запитав чоловік.
– Справді, люди ніби зовсім показилися на тому вигоні! – мовила жінка з-за воріт. – І що вони тільки там побачили?
– Невже ви нічого не чули про людей з Марса? – запитав я. – Про істот з Марса?
– Наслухались донесхочу, – відповіла жінка. – Красненько дякуємо.
І всі троє засміялися.
Я зрозумів, що це з мене, і спалахнув гнівом. Спробував розповісти їм про все, що я бачив. Вони тільки сміялися з моєї плутаної мови.
– Постривайте, ви ще почуєте про це! – гукнув я і пішов додому.
Вигляд у мене був такий, що дружина, зустрівши на порозі, аж злякалась. Я зайшов до їдальні, сів, підкріпився вином і, зібравшись з силами, почав оповідати