Орлику! До мене, до мене, Орлику!
Та кінь, мабуть, не чув, бо було видно, як він злякано водив головою у різні боки і з усіх своїх кінських сил вигрібався від виру. Плотарі щосили гребли у протилежному від виру напрямку, а решта коней, що пливли, притиснулись до плоту головами, немовби допомагаючи людям.
Андрію вже здаюся, що Орлик от-от попаде у вир і потягне за собою пліт, і тоді невідомо, чим усе закінчиться.
– Орлику, до мене! – заволав Андрій.
Кінь таки почув владний голос свого хазяїна і з силою став вигрібати до плоту, а повід, який натягнувся, не давав йому потрапити до виру, підтягував його до гурту коней і рятівного плота. Ближче до берега течія вже втратила свою силу, і Орлик з легкістю наблизився до плоту, та й протилежний берег був майже поруч. А там уже чекав гурт козаків з першого човна: вони перепливли раніше. Усі кинулись у воду і стали підтягувати пліт якомога ближче до берега, щоб коні могли без перешкоди ступити на мілину.
Андрій першим вистрибнув з човна і, кинувши вузол з одягом на пісок, почав підтягувати повід з Орликом до берега. Кінь, побачивши хазяїна і відчувши під копитами дно, став із силою вибиратися з ріки. От він уже стояв біля Андрія і, крутячи головою, бадьоро струшував із себе воду. Андрій припав до нього і, поцілувавши мокру гриву, промовив:
– Орлику, Орлику, ти врятувався! Який же ти сильний і розумний!
А кінь стояв, і з очей його капала вода, а може, не вода, а сльози…
– Молодці, хлопці, будете і по морю плавати! – бадьоро промовляв, бігаючи поміж козаками, Павло Гаркуша, хоча зуби його цокотіли від переживань та холоду.
Одяглися швидко, а четверо козаків за наказом Павла відділились від усіх і прилягли на пагорбі біля прибережних кущів: були готові до несподіванок на правому березі Дніпра.
Перевізники вже розпалили багаття і відпочивали, готуючись до повернення на той берег, звідки припливли. Хлопці підійшли до перевізників, присіли поруч на дерев’яні колоди.
– Часто доводиться возити туди-сюди нашого брата? – запитав Гаркуша і посміхнувся, згадавши недавню пригоду.
– Останнім часом – часто… Іде люд до Низу, – зізнався Микита і, набурмосившись, додав: – Та відбирають у нас роботу ляхи… Побили та попалили перевізні дуби, човни, плоти. Коли ми ще побудуємо нові… Бояться люду православного, не дають нам поєднатися. Так і рискають берегом та забивають таких, як ви!
А другий, також немолодий чолов’яга, промовив:
– Раніше побіля Кодака пропливали до Низу, а зараз така фортеця з гарматами стоїть, що і колода непомітною не пропливе! Ми раніше багато лісу сплавляли, добре жили, а тепер не дозволено поставляти ліс до Січі. Правда, партійонний?
Микита ствердно кивнув головою і похмуро вимовив:
– Уже недовго лишилося стояти ляській фортеці. Богдан зібрав військо і, люди кажуть, незабаром вдарить по панах аж до Києва!
Козаки осідлали коней і, кепкуючи один з одного, заглибились