загрозливо блищали.
– Пали! – пролунав нарешті гучний голос Павла, і одразу вистрілило декілька мушкетів.
Упало троє ворогів, уражених кулями, а інші, лаючись, навколішках подалися назад, до свого гурту. Запала тиша, і тільки стогони поранених ворогів чулися десь попереду, а потім і вони затихли. Татари не могли зрозуміти, скільки перед ними козаків, а якщо багато, то чому не нападають на них, а лежать собі, щось чекаючи…
Через деякий час позаду, за яругою, пролунав постріл, і всі схвильовано озирнулися назад. Але там усе затихло. До ватаги татар підскочив верховий і став щось показувати, вимахуючи руками. Після цього татари посідали на коней.
Козаки подумали було, що вони від’їжджають, але знову вервечка різко повернула у їхній бік і, випускаючи на ходу стріли, пронеслася перед хлопцями.
Андрій з Іваном приготували луки і чекали слушного моменту, а коли біг коней, що скакали, уповільнився, вони випустили по стрілі. Двоє татарчуків миттєво злетіли з коней і покотилися перед своїми кіньми, щось викрикуючи. Цього вже було досить для войовничих ворогів, вони згуртувались подалі від місця сутички, і, помахавши кулаками у бік яруги, зникли з очей.
Павло, не роздумуючи, наказав усім спускатися до коней і вибиратися з цієї яруги якомога швидше. Прибіг і Харитон з товаришем, бо ж побачили, що татари забрались геть. По пологому схилу вибрались на гребінь балки, і двоє хлопців метнулися збирати полишену зброю. Андрій, побачивши татарського коня, погнався за ним, і вже через лічені хвилини кургуза коняка дісталася зраділому Харитону замість його пораненого коня, якого довелося залишити на виживання. Треба було поспішати, тож радіти вдало відбитому нападу не було коли. Харитон на радощах розповідав хлопцям, як вони сиділи в засідці, як двоє татар хотіли зайти позаду, а він тут і стрельнув в одного, а другий ледве втік…
– Це ти відомстив за свого коня, – промовив Гаркуша і нервово гукнув до всіх: – Дивіться, хлопці, на всі боки, а то тут, мабуть, чимало вештається бусурманської сволоти!
Проїхали до обіду без пригод, а потім оглянули місцевість, і Павло крикнув переднім:
– Тепер беремо правіше до півдня, а то приїдемо в лапи полякам! Треба йти, а тільки потрапимо до Дніпра, будемо йти понад ним, за течією.
Їхали без обіду та перепочинку, жуючи сушену рибу і запиваючи водою. Ніхто не скаржився на таку поспішність, усі вже наситилися пригодами. «Та це ще й Січі не бачили», – міркував у ці хвилини кожен…
Уже сутеніло, коли передні прискакали до гурту і сповістили, що попереду Дніпро, і тоді вирвалося різноголосе: «Слава Богу!», «Дякуємо Господу!», «Слава Всевишньому!».
– Тут татар, напевне, не буде, а заставу все одно виставимо, мінятимемося частіше, – зауважив Гаркуша, і всі, розділившись на купки, сіли вечеряти.
Першими знову випало вартувати Андрієві з Іваном. Хлопці розташувались неподалік від гурту, а коней залишили пастися на крутому березі Дніпра. Спати Андрієві хотілося так, що голова, підперта кулаком, сама падала до