побратими ледве вирвалися із жовнірської засідки. Козаки розпитали старого чумака про шлях, а тоді всі чемно розпрощалися, і кожен, не втрачаючи пильності, поїхав своєю дорогою. Сонце вже світило їм у спини, і Павло поспішав знайти надійний притулок для ночівлі їхньому гурту.
По дорозі їм іще зустрілася річка, яку Гаркуша знову назвав Сурою, проте біля неї вирішили не зупинятися, надто наїждженою була тут дорога. Незадовго до заходу сонця стали біля непримітного ярка із дзюркотливим джерельцем на його дні зі смачною водою.
Коней не відпускали, а прив’язали поряд, потім швидко приготували вечерю і поставили змінну варту. Нарешті всі завалилися спати. Частині хлопців Павло наказав прив’язати коней до рук за поводи, а вночі так само мали зробити інші, щоб коні встигли відпочити та напастися. Андрій з Іваном прилаштувалися спати головами один до одного, і кожен прив’язав коня до лівої руки, щоб у разі нападу швидко застрибнути у сідло.
Тільки Андрій почав згадувати свою Даринку, як сон поглинув його і поніс у невідомість. Спав хлопець чи не спав, а його вже будили побратими, що були на варті. Вони з Іваном швидко піднялись, відійшли трохи, зайняли зручні для споглядання місця.
Ніч уже закінчувала свої мандри по землі, бо на півночі зорі стали згасати, і хлопцям було прохолодно від вранішньої роси, що невідомо звідкіля взялась і зволожила їхній одяг та навколишні трави. Андрій полюбляв спостерігати за травневим ранком, милуватися дивом зміни кольорів, метушнею початку нового дня, дослухатися до пташиних голосів.
А зараз він був далеко від домівки, де небезпека могла прийти просто з чарів весняної пізньої ночі, тож уважно вдивлявся в тіні на тлі світлого обрію. Тільки Орлик, ще не усвідомлюючи сутності нового життя, повного небезпек, аж до раптової смерті, мирно походжав поряд, форкаючи від задоволення і відчуття того, що навколо так багато соковитої смачної трави.
Раптом десь недалеко від яруги якось порушився загальний гомін степу, і Андрій, окликнувши Івана, потягнув за повід Орлика, відвів його нижче до яруги, щоб кінь не бовванів на тлі небосхилу. Потім Підлужний тихо розбудив Павла і хлопці швидко підтягнули своїх коней до низини та мерщій позав’язували їм морди. Тепер уже можна було почути тупіт копит та людську мову, незрозуміло тільки чию. Хлопці поклали тих коней, які були навчені лягати. Андріїв Орлик і Іванів Гнідко ще не були навчені цьому, тож вони тихцем зійшли нижче в балку і, знайшовши там кущі терну, причаїлися, чекали у невідомості та передчутті бійки.
По гребеню яруги знизу підіймалися вершники. Вирізнялися на тлі неба рамки луків, що стирчали за спинами, і вже можна було розгледіти на головах гостроверхі татарські шапки. Заброди порівнялися зі схованкою козаків, та ніякої підозри, що в ярку хтось є, у них не з’являлося. І вже почало відлягати на серці у Андрія, він сподівався, що все минеться. Десь позаду цієї татарської вервечки один з коней грайливо заіржав і, зупинившись, втупився своєю конячою головою в сутінки яруги.
– Вйо, вйо! – став підганяти