всі хлопці за м’ячем гасали
Чи грали у «чапаєвців» та «білих».
І я тоді навчивсь дурити батька —
Ховавсь у бур’янах, не йшов у школу,
Приходила вчителька – і кості
Мені боліли люто з тих відвідин.
З дітей ніхто не розмовляв із батьком,
Ми між собою спілкувались пошепки,
Він йшов у спальню, ми тікали в кухню,
У кухню він, а ми тоді у спальню.
Дрібних на зошити просили ми у матері,
Вона ж згиналась перед ним.
Не вірите? Не сміла голови підняти —
Він бився люто.
Бляха закашлюється. Дружина Вчителя встає і подає йому склянку з водою. Той продовжує:
Ну що я міг з такого виховання
Собі узяти у душу, ви скажіть?
На людях ми були усі пригнічені
І замкнуті якісь і вовчкуваті,
Не вміли ми ковтати з тої радості,
В якій жили і хлюпалися інші.
Не міг я вийти з того кола гніту.
І ніс в душі завжди образи тінь —
Тінь розчарованості у житті…
І знаєте, що якось сталося,
А статись воно мусило доконче:
Якось напився батько і в хліві
Заночував, а я, побитий, луплений,
Облив з каністри хлів з усіх боків
І – сірником… Який вогонь там був!
Попікся батько, а мене до суду.
І почалось – не вистачило сили
У мене вийти з тюрем. Тільки строк
Один закінчувався, другий починався…
Та не про те я, а про зовсім інше
Хотів сказати, і таки скажу.
І ви скажіть усім, що Бляха-Муха
В душі не підлий, а в ділах – не кат.
Так от: дві, дві таки причини
Мене примусили ввійти
У світ злочинницький. Тож по порядку!
Стукіт у двері. Знову з’являється сторож Чухно.
В район я подзвонив.
Зараз будуть. Порядок єсть порядок!
Чухно виходить.
У, вишкребок, ще не дадуть скінчити!
Продовжуйте. Ми слухаєм.
Перша причина – це розчарування.
Я бачив, відчував на кожнім кроці,
Я усвідомлював на кожнім слові
Свою відсталість, недорозвиненість свою,
Свою неловкість, дикість, замкнутість
Супроти всіх людей навколишніх,
Їм все дається легко від природи!
Од виховання людського з дитинства.
Поговорити, повеселитися серед дівчат,
Мені це не давалось ні за які гроші,
А гроші – це грабунки і крадіжки,
А потім розум свій останній
Вбиваєш алкоголем, щоб зрівнятись з ними,
Та тільки потрапляєш мимоволі
У дико незручне становище —
І більше болю і досади більше.
Ви знаєте, нестерпно як до смерті
Недорозвиненість свою відчути.
Свою відсталість, боже, як це тяжко!
Не можна було вискочити з цього
Смертельного кільця? Не можна було
Десь зупинитись? Ви ж бо розумієте
Усе,