ладком
Та розберемось, то воно і вийде!
Учителька кричала, я – мовчала.
Тепер же я кричу, а він – мовчить.
Мати Павлика стає в Хор. Хор відходить в тінь.
Так от якого я листа одержав.
Це крик душі людської. Лиш глухий
Його не чутиме.
Мовчали вчителі в тій школі,
Пасивним був і комсомол.
Павла знайшли в Дніпрі на третій день.
Мені і досі моторошно жити —
Я знаю вчительку його… А хвиля
Все б’є у берег, наче дзвін, гримить.
Невигідно мені тепер перечити,
Але я мушу і своє сказати.
Я не за те, щоб дядька Сидора
Його матуся кликала з козою.
Але він вдома, певно, був зализаний,
А в школі шмаганий… словами, безперечно.
Оця невідповідність і причина.
Тут не лише учительки вина,
А й матері…
Я бачу все ж, що ви не проти
Березової каші, тільки в міру.
Як часто я зриваюсь на брутальність!
А в мене нерви…
Просто неможливо!
А я, бувало, бив дітей не сам,
А натяком… батькам давав у руки
Той ремінець, якого не тримаю.
Хай кожному оця лиха історія
Горить в душі і серце попелить!
Хай сповідь, самосповідь
Душу чистить!
О, як мені бракує такту й витримки!
А вчора я такого натворив,
Про що лиш сам собі…
О моторошність слова!
Тож зарікайсь – не лаятись.
Бо не прикрасить правди
І найдошкульніше шмагання словом…
Треба зрозуміти, що дитина
Спочатку лиш не вміє.
Не вміє раз, не вміє два і три.
Невміння потім звичкою стає,
І радості від успіху – немає,
Тоді «не хочу» плентається.
І дев’ять з десяти випадків
Ледар – дитя невміння,
Лиш один випадок з десяти —
Дитя, розбещене од бездіяльності,
Найважливіший стимул навчання —
Почуття власної гідності,
Бажання бути кращим.
Виховання там починається,
Де вчитель ставиться до учня
Як людина до людини…
І дуже завинив тут колектив.
Бо ж кожна людська особистість
Живе, квітує тільки в колективі.
Немає особистості, немає
Геть поза колективом, поза друзями,
Ні творчості нема, ані таланту,
Ані життя, як бачите…
А Ви що нам скажете, Вальтер?
Ви знаєте…
Мені здається все-таки…
Я прошу вас, колего, і відверто.
Ми всі б’ємось над цим. Нам ваша думка
Цікава вельми.
Ви