і в мене шило в задниці). А потім… я поїхав на тривале навчання до Швеції (більшість знайомих пророкувала, що я навіки застрягну в Стокгольмі).
Незважаючи на від’їзд, я не поривав контактів із Маруською. Ми повсякденно переписувалися в Інтернеті, я регулярно надсилав їй свої фото й описи мандрівок Європою, вона пересилала знімки себе прекрасної під час різноманітних відряджень до Сполучених Штатів і ділових поїздок разом із міліціянтами й депутатами (борцями з корупцією) Україною.
Тож якийсь час ми з Маруською просто дружили. Дружили, дружили, аж поки я не осягнув, що все зайшло аж надто далеко і якось ми вже аж дуже дружимо. Це, певна річ, почало мене непокоїти. Я все частіше думав про неї не тільки як про друга, однак півтори тисячі кілометрів між Стокгольмом і Києвом утримували мене від будь-яких рішучих кроків. Я взагалі не був певен, чи прагну стосунків із такою впевненою в собі, самодостатньою та рішучою жінкою. Ну, ви мене розумієте… Така як візьме в оборот, то забудеш, як маму рідну звати…
Зате Маруська виявилася напрочуд проникливою. Дівчина миттю відчула, що я дав слабинку, а моє міцне й непорушне парубоцьке підґрунтя захиталося, вкрившись глибокими тріщинами. Відтак, не гаючи дарма часу, за першої ж слушної нагоди кучерявка рвонула в атаку.
Така нагода незабаром випала. На початку жовтня 2008-го я прикотив на тиждень до України. Прилетів на запрошення Еда, свого товариша та побратима, який хотів, щоб я був старшим дружбою на його весіллі. За кілька днів до Едового весілля ми з Марусею зв’язалися телефоном і домовилися про зустріч.
Попервах я був невимовно радий її бачити. Я навіть не здивувався з того, як застрибало моє серце, коли вперше за останні місяці вгледів її золотаві кучері, стриману ділову посмішку й оманливо-наївні сині очі.
Сидячи в кафе на Контрактовій площі, ми з Марусею ніби ненароком завели розмову про наше бачення серйозних стосунків. Говорили, не називаючи імен, про гіпотетичні взаємостосунки між гіпотетичним чоловіком і гіпотетичною жінкою. Цебто без прив’язки до реальних персоналій. Маруська ненав’язливо та методично розхитувала мою оборону, твердячи, що гіпотетична жінка її віку вже давно мала б вийти заміж і виховувати дітей, тоді як її гіпотетичний чоловік мусив би заробляти гроші. Вона мотивувала свою позицію тим, що, по-перше, так роблять усі жінки, і якщо дівчина у двадцять п’ять років (WTF?! – М.К.) ще не вийшла заміж, це означає, з нею щось не так, і, по-друге, час не минає безслідно, а тому з кожним роком цій гіпотетичній жіночці буде все важче й важче знайти гідного супутника життя. Я відстоював дещо інші погляди, стверджуючи, що все це застарілі, нерозумні й нікому не потрібні у третьому тисячолітті стереотипи, що життя в нас одне, й жити потрібно саме тут і зараз, а одруження є анахронічною інституцією, що може відібрати в гіпотетичного чоловіка його найкращі роки життя.
– Уяви широченний простір долини Анауак, – розказував я Марусьці про свої мандри Мексикою, – десь далеко на горизонті вимальовуються