працювати над дисертацією…
…То що сказав би Мігель? Що б він порадив?
Але Мігеля поряд не було.
Тож сяк-так пересидівши першу ніч, – переважно дивлячись на місяць і зосереджено жуючи шмарклі, – я був змушений човгати по пораду та розраду до іншого свого товариша, який, на щастя, виявився під рукою.
Звуть його Алекс. Хоча вряди-годи, залежно від настрою, я кличу його або дуже просто – Саня, або ж екзотично й зменшено – Алі. Ми познайомилися років із п’ять тому й на цю мить спільно працювали над одним згиблим і безпросвітним проектом, який, як ми тоді гадали, мусив зробити нас мільйонерами.
Алекс (він же – Саня, він же – Алі) на чотири роки старший за мене. На вигляд невисокий, але кряжистий і підтягнутий, спортивної тілобудови хлоп. У минулому – боксер-любитель. У нього виразні й миготливі очі невизначеного кольору, прямий короткий ніс, острішкувате русяве волосся та вічно розтягнутий у посмішці рот. За характером Алекс – безкомпромісний оптиміст і жартівник, через що у нього в друзях ходить заледве не пів-Києва. Такого живчика й веселуна ще треба пошукати. Здається, немає на світі такої ситуації, котра б примусила хлопця засумувати. За жодних умов, навіть у час найбільшої скрути, він не опускає рук і завжди тримає хвіст пістолетом. Крім того, від багатьох наших спільних знайомих я не раз чув, що Алі виручав своїх друзів у хвилину найбільшої скрути. Мабуть, саме за це його найбільше цінують і поважають.
Протягом останніх місяців, під час спільної роботи, ми з Алексом помітно зблизилися, саме тому я посунув до нього по розраду. Наступного ранку, нічого не втаюючи, розповів усе Алексові. Мій друзяка довго обмірковував почуту історію, а тоді здивував мене, розважливо порадивши:
– Зателефонуй їй.
– Ти що?! – Я аж захлинувся від обурення. – Зателефонувати їй першим?! Та ніколи в житті! Що б я взяв і зателефонував? Та я ж…
Алі жестом примусив мене вмовкнути. Я заглух, подумавши, що Мігель нізащо не порадив би такого паскудства. Не знаю достеменно, що б мексиканець вигадав у такій ситуації, але він напевне заборонив би мені телефонувати їй першим.
Але в тому то й заковика, що Алекс – то далеко не Мігель.
– Зателефонуй, – серйозно й розсудливо повторив мій товариш. – Можливо, вона не відповість. Можливо, просто пошле тебе на фіг. Але ти повинен їй зателефонувати, вона ж не якась там лушпайка.
Я хотів спитати, хто така лушпайка, та вирішив, що краще, мабуть, мені цього не знати…
Після обіду в неділю я знову опинився у себе на квартирі сам на сам зі своїми демонами. Я спробував почитати (про те, аби щось написати, не могло бути й мови; я остерігався, що в такому стані замість оптимістичної та життєствердної adventure story склепаю якийсь кошмарний хорор із горами трупів, вивернутими кишками та розмазаними по стінах мізками). Розгорнув черговий томик Марка Твена, але не зміг просунутися далі першого абзацу. Якісь чорти роздмухували в моїх нутрощах пекельне вогнище.
Я раптом зрозумів, що через неї втрачаю абсолютно все. Складалося