не повертаються з неї розчарованими. І незмінно цей вечір стає незабутнім – з першої хвилини до останньої. Спогади про нього довго плекають ті, кому пощастило бути запрошеним. І кожен погодиться: тут діють справжні чари.
Жан-Філіп Дюма відвідував Білу вечерю вже десять років, відколи йому було двадцять дев’ять. І як друг одного з організаторів міг запросити дев’ять пар, зібравши групу з двадцяти осіб, що сидітимуть поряд за окремими, тісно зсунутими столиками. Щороку він ретельно обирав своїх гостей, і, окрім добрих друзів, яких вже запрошував раніше, намагався залучити кількох нових друзів, які, на його думку, поважатимуть правила заходу, добре порозуміються з іншими гостями й отримають задоволення. Його підхід до складання списку запрошених не був ані безладним, ані буденним. Він дуже серйозно ставився до справи, і якщо до його списку потрапляв той, хто не оцінив вечері, чи той, з ким було нудно, чи той, хто сприйняв цю подію як можливість розширити зв’язки, якою вона однозначно не була, наступного року він запрошував замість них інших друзів. Але здебільшого приводив постійних гостей, які щороку благали запросити їх знову.
Відколи сім років тому Жан-Філіп одружився, його дружина-американка Валері полюбила Білу вечерю не менше за нього, і тепер щороку вони старанно підбирали гостей разом.
Жан-Філіп працював у відомій фірмі в галузі іноземних інвестицій. Валері познайомилася з ним за два тижні після того, як переїхала до Парижа. Тепер, у свої тридцять п’ять, вона була помічником редактора французького «Воґ» і головною претенденткою на місце шеф-редактора, яке мало звільнитися за два роки після виходу нинішнього редактора на пенсію. Вісім років тому Жан-Філіп закохався в неї з першого погляду. Вона була висока, струнка, з довгим прямим темним волоссям, і розумна. Вона вміла бути елегантною, і при цьому не надокучливою, мала чудове почуття гумору і любила його друзів. Вона ідеально влилася до їхньої компанії, і між нею й Жаном-Філіпом панувало дивовижне розуміння. Після одруження в них за шість років народилося троє дітей: двоє хлопчиків і дівчинка. Вони були парою, з якою всі прагнули дозвілля. Вона любила жити в Парижі й не уявляла собі життя будь-де в іншому місці. Довелося докласти чималих зусиль, аби заради коханого опанувати французьку, що стало в пригоді й на роботі теж. Тепер вона могла спілкуватися з фотографами, стилістами та дизайнерами. Вона мала сильний американський акцент, через який її постійно дражнили, та все ж вільно володіла французькою. Щоліта вони возили дітей до її родини в штаті Мен, аби діти спілкувалися з американськими двоюрідними братами й сестрами. Але для самої Валері Франція вже стала рідним домом. Вона більше не сумувала ані за Нью-Йорком, ані за тамтешнім місцем роботи і вважала Париж найкращим містом у світі.
Коло їхніх друзів було широким, в житті було все гаразд. Мешкали вони в хорошій квартирі, часто влаштовували розваги й іноді готували страви для друзів або наймали кухаря для неформальних вечірок.