в руках, а потім, пізно ввечері, нести додому зафіксовану на плівці здобич. Крізь об’єктив «Мамії» все виглядало живішим, кора дерев ставала їхнім обличчям, структура води набувала змісту, і люди раптом теж здавались іншими; іноді я міг побачити те, що ховається в їхніх очах, лише крізь видошукач.
– Усе, я більше не хочу чути цих дурних відмовок, – заявила Альва. – Ти не можеш і далі бути таким сором’язливим. У тебе лишилося всього декілька тижнів. Невже ти хочеш випуститися зі школи з думкою, що в тебе з нею так нічого й не було? – по-змовницьки додала вона.
Я мовчки дивився в вікно. Краєвид поступово вкривався сутінками, немовби його проґрунтовували перед тим, як нанести перші фарби ночі.
За деякий час Альва штовхнула мене в бік.
– Про що ти думаєш, коли так дивишся?
– Як саме?
Альва майстерно зобразила по-дурнуватому мрійливий погляд.
– Про що ти думаєш? – знову спитала вона, та я нічого не відповів.
Відколи я став вихованцем інтернату, ми з Альвою бачились мало не щодня. Вона ніби замінила мені сім’ю і стала набагато ближчою людиною, ніж брат, сестра чи тітка. Та за останні кілька років Альва змінилася. Подекуди мені все ще вдавалося виманити з неї щирий, вільний сміх, і моменти, коли ми, слухаючи разом музику, обмінювалися поглядами і достеменно знали, про що думає інший, теж не зникли. Та поруч з цим тепер існувала й інша, друга Альва. Альва, що все частіше віддалялася від мене і, сповнена якоїсь внутрішньої люті, смалила на лавочці та казала щось на кшталт того, що краще б їй було не народжуватися.
Зі своїм рудим волоссям та ніжною блідою шкірою Альва ніколи не лишалась без прихильників, та перший хлопець з’явився в неї незадовго до сімнадцятиріччя. За цим було ще двоє чи троє непевних романів зі старшокласниками, що закінчилися, не встигши розпочатись. Але якщо Ліз, на мою думку, просто любила секс і могла побачити щось особливе в кожному, то Альва начебто використовувала своє тіло як зброю проти себе. Щойно хтось із хлопців показував їй власні почуття, вона спішно його відштовхувала. Наче щось у ній розбилось за друзки, що гострими краями ранили всіх, хто насмілився підійти надто близько.
У сімнадцять вона стала все більше уникати чоловіків. Здавалося, будь-яка, навіть найменша, форма близькості викликає у неї відразу. По школі поповзли чутки, що Альву більше приваблюють жінки. Чи що вона попросту дивна. Альві було все одно. Вона мов одержима сиділа за підручниками й філософськими книжками; якщо не Сартр, то К’єркеґор. Правда, недавно в неї таки з’явився новий хлопець, але ми ніколи про це не розмовляли.
Того вечора ми збиралися зайти до кнайпи. По дорозі Альва зупинилась біля таксофона, щоб зателефонувати матері.
– З Жулем, – донеслось до мене. – Ні, ти його не знаєш, то був інший, – голос Альви лунав усе гучніше. – Повернусь тоді, як мені буде треба, – зрештою прокричала вона і кинула слухавку.
Мати Альви з недоброю пильністю пантрувала за кожним кроком доньки, і Альва час від часу погрожувала, що після випускних екзаменів зникне з дому й більше ніколи не повернеться. Що саме між ними сталося,