на поверх до дівчат. Під схвальні вигуки в мене знову вчепились.
– Я вас ненавиджу! – Я закусив губи, намагаючись не заплакати.
– Годі цього лайна!
На порозі з’явився юнак із солом’яним волоссям: Тоні, сусід мого брата. Серце тьохнуло в грудях. Тоні був талановитим лижником, не дуже високим, але м’язистим – результат довгих годин, проведених у тренажерці. Тоні підійшов до сухореброго, що нагадував гієну, і з такою силою жбурнув його до протилежної стіни, що інші відскочили вбік.
Потім Тоні підійшов до мене.
– Ти як, в порядку?
Я все ще тремтів, бо вода в душі була збіса холодною. Тоні поклав руку мені на плече і повів до братової кімнати. Він трохи накульгував, наслідки вже другої операції на коліні. Наразі було незрозуміло, що станеться з його лижною кар’єрою.
– Ну що, вона вже відповіла на листа? – раптом усміхнувся Тоні.
Він намагався мене підбадьорити. Як і багато інших Тоні був по вуха закоханий у мою сестру. Декілька місяців тому він попросив мене передати Ліз любовного листа, на який вона так і не відповіла. Відтоді Тоні час від часу жартома питав мене, чи прочитала вже вона його зізнання. У кімнаті брата з мене і далі текло. Марті, який останніми роками все більше часу проводив у компанії комп’ютера, нарешті відірвав погляд від монітора.
– Що з тобою сталося?
Я нічого не відповів і став дивитись у вікно: в сусідніх будівлях уже ввімкнули світло, на горизонті темною смужкою тягнувся ліс. Марті знову застукав по клавіатурі свого не нового, придбаного з рук «Коммодора»[10], та за вдаваною зайнятістю ховались докори сумління.
– Ти мені не допоміг, – промовив я. – Я гукав тебе.
– Я не чув.
– Чув, я був у тебе під дверима.
– Я справді нічого не чув, Жулю.
Я метнув на брата розлючений погляд.
– Тобі досить було всього відчинити двері, і вони б від мене відчепилися. Просто вийти з кімнати і все.
Та Марті вперто відмовлявся визнати свою провину.
Нарешті я сказав:
– Зізнайся хоча би, що чув. Зізнайся, і я тебе пробачу.
Минуло кілька секунд, але Марті мовчав і далі. Я вийшов з кімнати. Потому, думаючи про брата в інтернатівські роки, я завжди бачив перед собою зачинені двері.
Ми йшли до озера, я хотів дещо показати Альві. День був морозним і сірим. Я вперше за останні роки взяв з собою один з батьківських фотоапаратів. По-зимовому накушканий, в теплій куртці й шапці, закутаний шарфом, я помітив, як легко вдягнена Альва. Тонкі джинси та запраний светрик. Наче безпритульна дитина, що вирвалась від сектантів. Вона напевно мерзла, проте нічим це не виказувала.
Коли ми дійшли до вкритого льодом озера, вже починало сутеніти. Дехто з вихованців інтернату катався на ковзанах.
– Йди сюди.
Я повів Альву далі, вбік від інших. Тепер їхніх голосів майже не було чути, навколо нас із Альвою виднілась лише крига.
Альва