ставало не по собі.
Нарешті життя знову повернулося до нього. Батько підійшов до письмового столу, і я одразу ж зрозумів, у яку шухляду він зараз загляне. Спочатку батько перечитав листа, а потім вийняв з упаковки «Лейку». Помітивши розбитий об’єктив, він здригнувся, а потім поклав фотоапарата й листа назад у стіл і підійшов до вікна. Саме тоді ми побачили, що він плаче. Ми не знали, що було причиною тих сліз: телефонна розмова, зламана «Лейка» чи важкість від усього, що звалилося на нього протягом останніх років. Ми знали лише, що не хочемо бачити, як він плаче, і тому крадькома повернулися до своїх кімнат.
Після нового року батьки повідомили нам, що на вихідні поїдуть до Монпельє. Ця спонтанна подорож, здавалось, якось була пов’язана з батьковим звільненням, проте мати сказала лише, що вони збираються відвідати друзів і не можуть взяти нас з собою, тому за нами пригляне тітка.
– Ми вже не такі малі, щоб за нами треба було приглядати, – обурилась Ліз. – Мені чотирнадцять.
– Це скоріше для двох інших молодих людей, – відповіла мама, поцілувавши її в лоб.
– Дякую, я все чув, – сказав Марті, не відриваючи погляду від своєї газети.
Ми ділили наш мюнхенський будинок зі іще дев’ятьма мешканцями. Однією з них була Марлен Якобі, молода і надзвичайно симпатична вдова, завжди вдягнена в чорне. Коли ми бачили її, вона завше була сама, і я не міг усвідомити, як можна вести настільки самотнє існування. А от Ліз, навпаки, захоплювалась нею і завжди оживала, коли ми зустрічали сусідку на сходах або посеред вулиці.
– Яка ж вона красива, – схвильовано видихала сестра, щипаючи мене за руку або штовхаючи в бік.
Ми з Марті не поділяли цього захоплення Ліз і невдовзі почали з неї кепкувати.
– Якобі щойно була тут, – сказали ми їй якось по обіді. – Ви розминулися всього на кілька секунд. Вона виглядала такою гарною, ще гарнішою, ніж зазвичай.
– Та невже, – вдавано байдуже відмахувалась Ліз. – Я не вірю жодному вашому слову.
– Дарма не віриш, вона навіть про тебе спитала, – вели ми далі. – Сказала, що хоче з тобою одружитися.
– Малолітні ідіоти, – огризнулась Ліз і примостилася на диван поруч з мамою. – Мам, – промовила вона, дивлячись на мене з хитрою посмішкою, – вгадай, хто недавно вперше поцілувався з дівчиною.
Мати одразу ж повернулася в мій бік.
– Це правда? – спитала вона, і в цьому питанні мені почулося схвалення.
Сьогодні я більше не можу згадати, про що ми говорили після цього, але пам’ятаю, як мама раптом підвелась з дивана і поставила платівку з піснею «Via Con Me» у виконанні Паоло Конте. Мати простягнула мені руку.
– Жулю, послухай, – сказала вона, коли ми вже танцювали. – Якщо захочеш підкорити якусь дівчину, потанцюй з нею під цю пісню. Після цього вона точно буде твоєю.
Мама засміялася. Лише роки по тому я усвідомив, що то був єдиний раз, коли вона говорила зі мною на рівних.
Незадовго до того, як батьки вирушили з дому, між мною та батьком відбулася невелика суперечка. Я хотів би описати нашу розмову так, як сам протягом