народилися в Мюнхені та вважали себе німцями. Крім деяких типових страв, що готували у нас вдома, ніщо не виказувало нашого напівфранцузького походження. Французькою ми майже не спілкувалися. При цьому познайомилися батьки у Монпельє. Батько переїхав туди після школи, тікаючи від власної родини, а мати тому, що їй подобалася Франція (і тікаючи від власної родини). Розказуючи про часи своєї юності, батьки згадували вечори, коли вони ходили в кіно чи коли мама грала на гітарі, про першу зустріч на вечірці у спільного друга або про те, як вони вдвох – мама на той час уже була вагітною – подалися до Мюнхена. Після таких розповідей у нас з братом і сестрою завжди виникало відчуття, що ми по-справжньому знаємо своїх батьків. Пізніше, коли їх не стало, нам стало зрозуміло, що нічого ми про них не знали, нічогісінько.
Ми вирушили на прогулянку, але перед виходом батько не сказав, куди саме, та й дорогою не зронив ні слова. Вп’ятьох ми піднялися на пагорб, де починався ліс. Батько зупинився перед високим розлогим дубом.
– Бачите, що на ньому вирізано? – спитав він якимось неуважним тоном.
– L’arbre d’Eric, – прочитала Ліз. – Дерево Еріка.
Ми уважно розглядали дуб.
– Там хтось відрубав гілляку, – сказав Марті, вказуючи на круглий і немовби зашрамований слід зрубу.
– А й справді, – пробурмотів батько.
Ми з братом і сестрою зовсім не знали дядька Еріка; нам сказали, що він помер багато років тому.
– Чому дерево так називається? – спитала Ліз.
Обличчя батька просвітліло.
– Бо на цьому місці моєму братові вдалося звабити дівчину, яка йому подобалась. Він приводив її сюди, вони всідалися на лавочку, дивилися вниз на долину, він читав їй вірші, а потім цілував.
– Вірші? – запитав Марті. – І це допомагало?
– Кожного разу. А тому якийсь дотепник вирізав на корі цей напис.
Батько дивився в ранкову небесну блакить. Мати пригорнулася до нього. Я ще раз подивився на дерево і тихо повторив: «L’arbre d’Eric».
Канікули добігали кінця, часу залишалося хіба що на одну, останню прогулянку. Вночі знову лив дощ, листя рясніло важкими краплями, а ранкове повітря приємно холодило шкіру. Як завжди, коли мені вдавалося встати на світанку, мене наповнювало приємне почуття того, що день належить мені. За кілька днів до цього я познайомився з сільською дівчинкою на ім’я Людівін і розказував про неї матері. Батько наприкінці кожної поїздки до Франції виглядав розслаблено, так ніби виконав важливе завдання і тепер ще рік може бути вільним. Час від часу він зупинявся, аби щось сфотографувати, і без упину насвистував собі під ніс. Ліз вирвалася вперед, а Марті неохоче плентався позаду, так що нам постійно доводилось на нього чекати.
У лісі ми набрели на каменисту річку з перекинутим через неї деревом. Оскільки нам усе одно потрібно було на той берег, ми з сестрою і братом спитали, чи можна нам перейти по стовбуру. Батько ступив на нього, щоби перевірити.
– Не впевнений, що це безпечно, – сказав він. – Не знаю, хто як, а я тут