Я чув невдоволене бурчання брата, примирливий сміх матері. Чув, як сестра з батьком сперечаються, яку скатертину вибрати. Щоб розважитися, я став дивитися у вікно на наш двір з по-зимовому голими деревами, гойдалкою і зведеною між гілками одного з дерев халабудою. За останні роки багато що змінилось, але не цей двір, котрий мені так подобався.
У двері постукали. У кімнату зайшов батько. Він був у синьому кашеміровому светрі та пожовував мундштук своєї люльки. Тоді йому було вже під сорок. Чорне волосся над лобом порідшало, юнацька усмішка зникла. Що з ним трапилось? У згорбленій постаті, що застигла переді мною, було важко розпізнати самовпевненого оптиміста, яким він здавався декілька років тому.
Тепер він і мама рідко робили щось удвох, куди частіше батько на години зникав з дому зі своїм фотоапаратом. Але своїх знімків він нам ніколи не показував, і, навіть граючись з друзями, я спиною відчував його неспокійний погляд. У батькових очах світ був місцем постійної небезпеки. Загроза існувала повсякчас. Наприклад, коли мати була за кермом («Куди ти так женешся, Лєно, хочеш, щоб ми розбилися на смерть?»). Або коли я щорік перебігав ту річку під Бердіяком по стовбуру зваленого дерева («Жулю, я прошу тебе, мені справді несила на це дивитися. Якщо ти впадеш, то зламаєш шию!»). Чи коли Ліз збиралася з подругами на концерт («Я забороняю тобі туди йти! Хтозна, що за типи там ошиваються!»). Думаю, якби батькові дали написати порадник, він би назвав його «Краще не треба».
Лише ганяючи з друзями у футбол на галявині посеред парку, батько трохи розслаблявся, і тоді я захоплено спостерігав, з якою легкістю він вів м’яча через усе поле, вправно обводячи одного суперника за іншим. В юності він грав у якійсь французькій любительській команді та досі чудово орієнтувався у просторі грального майданчика, безпомилково вгадував паси супротивників, першим помічав дірки в обороні, завжди виринаючи там у слушний момент. Одне слово, він був єдиним, хто знався на цій грі.
Батько підійшов і став перед вікном поруч зі мною. Він пахнув тютюном і своїм гіркувато-дерев’янистим, з нотками моху, лосьйоном після гоління.
– Радієш святу, Жулю?
Я мовчки кивнув, і він поплескав мене по плечу. Раніше, коли батько повертався з роботи, ми часто прогулювалися по Швабінґу[4]. Тут ще можна було побачити старі кнайпи, розташовані на розі, маленькі кав’ярні з високими столиками, вкриті брудом жовті телефонні будки і крамнички, набиті всякою всячиною: тут можна було купити і шоколад, і вовняні панчохи і – моє улюблене – сертифікат про володіння земельною ділянкою на Місяці. Район здавався непомірно розрослим селом, де час рухався сповільненим темпом. Іноді ми заходили в парк по морозиво, і батько розказував, як юнаком півроку пропрацював у порту Саутгемптона[5], щоб заробити гроші на навчання і заодно підучити англійську, або про витівки його брата Еріка, коли вони були дітьми. Такі історії я любив найбільше.
Але найчіткіше в пам’яті закарбувалася порада, яку я почув від батька під час останньої прогулянки. Спочатку