усмішка надавала йому оптимістичного вигляду. Проте пізніше, розглядаючи його світлини, я завжди помічав, що вже тоді все було не таким безхмарним, як здавалося. Його очі. У них немов причаївся прихований біль, а може, і страх.
Бабуся з’явилася у дверях. Її рот був перекошеним, а очі дивились повз сина, немовби вона чогось соромилась. Вони обійнялись.
Ми з братом і сестрою спостерігали за цим з автівки. Нам розповідали, що в юності бабуся була чудовою плавчинею і нею захоплювалося все село. З тих пір минула, мабуть, ціла вічність. Її руки здавались крихкими, зморщене обличчя нагадувало черепашачу голову, а галас, що здіймали онуки, був для неї нестерпним. Ми, діти, страшилися і старої, і її скупо облаштованого будинку зі старомодними шпалерами та залізними ліжками. Чому батько вперто приїздив сюди кожного літа, залишалось для нас загадкою. «Нібито щось змушувало його рік у рік повертатися туди, де йому довелося зазнати найбільших принижень», – якось пізніше зауважив Марті.
Проте було й хороше. Запах кави вранці, сонячні промені на плитковій підлозі у вітальні, м’яке подзвякування, що лунало з кухні, коли перед сніданком брат із сестрою йшли по виделки чи ложки. Батько поринав у читання газети, а мати бралася розплановувати день. А потому екскурсії печерами, прогулянки на велосипедах чи партія петанку в парку.
А наприкінці серпня щорічне свято вина. У цей час у Бердіяку вечорами лунала жива музика, будинки прикрашались паперовими ліхтариками та гірляндами, а вулиці наповнювалися запахом смаженого на грилі м’яса. Ми з братом і сестрою сиділи на широких сходах ратуші та спостерігали, як танцюють дорослі на сільській площі. Мої руки стискали фотоапарат, що його мені довірив батько. То була важка й далебі не дешева камера фірми «Mamiya»[3]. Мені доручили знімати свято. Я сприймав це доручення за честь: зазвичай батько нікому не давав користатися своєю фототехнікою. Я з гордістю зробив кілька знімків, доки батько граційно кружляв маму посеред юрби інших танцюристів.
– Тато добре танцює, – тоном фахівця промовила Ліз.
Сестрі було одинадцять. Висока дівчинка з білявим волоссям, вона вже тоді страждала на те, що ми з Марті називали «театральною хворобою»; Ліз завжди поводилася так, нібито вона на сцені. Вона сяяла, мов у світлі софітів, а говорила так голосно й чітко, що її легко змогли б розчути навіть з останнього ряду. Перед чужими людьми сестрі подобалося вдавати з себе дорослу, хоча насправді вона ще зовсім недавно була «маминою принцесою». Ліз співала і малювала, любила гратися надворі з сусідськими дітьми, часто днями не заходила до душу, якось хотіла стати винахідницею, а пізніше мріяла бути ельфійкою. Здавалося, у неї в голові щохвилини пролітає сотня думок.
У той час більшість дівчаток кепкували з неї. Мені часто випадало бачити, як матір сидить у кімнаті Ліз і втішає її після чергової сварки з однокласницями. Після цього мені теж дозволяли зайти до Ліз. Тоді сестра кидалася на мене з обіймами, і я відчував шкірою її гарячий подих, а вона переповідала мені все, на що перед цим жалілася