– і я буду щасливий, – він позіхає і потягується. – Як там Сьюзі?
– Трохи не в собі. Їй надто жарко. Вона не може заснути. Ноги затікають. Дитина штурхається.
– Недовго вже залишилось.
– Думаєш, ми завтра поїдемо додому?
Соломон бере зубочистку з пакетика і виколупує м’ясо з-поміж передніх зубів.
– Сподіваюсь.
Він таки справді хоче додому, розуміє, що так воно і є, бо почувається спустошеним. Бо він справді став сам не свій у тому лісі. І Бо це помітила. І точнісінько так само, як Джо хотів повернутися на свою ферму, Соломон хоче повернутися в Дублін, повернутися до «Гротескних тіл», що їх він так зневажає, повернутися у свою квартиру, постійно пропахлої рибою з карі від сусідів. Він хоче спокою. Повернутися туди, де він звик не думати про свої почуття, де немає жодної плутанини, не потрібно жодних аналізів, де він не тягнеться до людей, до яких не повинен тягнутися, не робить того, чого не повинен робити.
– Ти спиш? Бо очі в тебе розплющені, – говорить Рейчел, помахуючи реберцем у нього перед очима, і соус із нього ляпає на стіл і на підлогу. – От чорт.
Бо знову забігає в бар, з тим обличчям, і з телефоном у руці.
– Дзвонив Джиммі. Офіцер, з яким ми вже зустрічалися. Він на фермі Тулінів. Джо покликав його поговорити з тією дівчиною, але його автомобіль збив Моссі на шляху вгору. Дівчина знову забрала Моссі до свого будинку, і знову видає ті божевільні звуки. Вона замкнулася в хаті, нікого не підпускає до себе і нікому не дозволяє оглянути Моссі.
Зібравши всю свою байдужість, Соломон запитує її очима «То й що?», але серце в нього шалено калатає.
Бo кидає на нього загадковий погляд:
– Вона кличе тебе, Соле.
5
Джиммі стоїть біля своєї патрульної машини, дверцята відчинені, фари увімкнені, хоча зараз світлий літній вечір.
Він вибачливо підіймає руки, щойно вони виходять з машини.
– Моссі біг перед автомобілем, я просто його не бачив.
– Де зараз та дівчина? – запитує Бо.
– Вона схопила собаку, побігла з ним до своєї хати, не виходить і нікого не впускає. Буде негарно, якщо я сам туди піду, тим більше, що вона в такому істеричному стані. Я мав би викликати підмогу, але Джо запропонував зателефонувати вам.
Він виглядає таким же приголомшеним, якими були й вони, коли вперше почули вокальний сплеск Лори. Соломон здогадувався, що те, ким вона їм здається, насправді дуже далеке від істини, особливо це визначення – «істерична» жінка.
– Вона просила покликати Соломона? – запитує Бо, прагнучи прискорити події.
– Спершу просила погукати Тома. Вимагала, щоб я його привіз. Я сказав, що він помер, і вона геть схибнулася. А потім згадала Соломона.
– Дивно, – Бо дивиться на Соломона. – Я не пам’ятаю, щоб ти говорив їй, як тебе звати, – зазначає вона.
Вони стояли в лісі, не в змозі відвести погляд одне від одного.
– Привіт, – ласкаво сказав він.
– Привіт, – ніжно відповіла вона.
– Я Соломон.
Вона всміхнулася:
– Лора.
Бо