мов її страждання.
Він настільки вражений тим, як він прийшов до цього усвідомлення, і ще більше – тим, що це правда. Він накриває рукою її руку.
– Тоді ще більш прикро, що тобі довелося дізнатися про його смерть саме так.
Вона відтворює його звук, його кашель, хоча він і не кашляв зараз, але для неї цей звук пов’язаний з його ніяковістю, мабуть, так вона хоче сказати йому, що почувається ніяково, намагається показати, що вона відчуває, нагадуючи йому моменти, коли він сам так почувався. Може, ці її звуки – це її особлива мова. Може, він геть збожеволів, витрачаючи стільки часу і так вірячи в когось, кого Бо вважає дурною чи взагалі розумово відсталою. Але жінка, що зараз сидить перед ним, зовсім не здається йому дурною.
– Лоро, чому ти покликала мене сьогодні?
Вона дивиться на нього, тими чарівливими зеленими очима.
– Тому що, крім Тома, ти єдина людина, яку я знаю.
Соломону ніколи не доводилося бути єдиним, кого хтось знає. Йому це здається незвичним, у цьому відчутна якась особлива близькість. І про це не можна думати легковажно, це величезна відповідальність. Це варто плекати.
6
Наступного ранку знімальна група зібралася на кухні у Джо. Джо, принишклий, сидить у своєму кріслі. Рінг біля його ніг, охоплений тугою через втрату друга.
Бо щойно розповіла йому, так обачно, як тільки могла, що Лора – донька Тома. Лице в нього незворушне, він не мовив жодного слова. Він заглибився в себе, либонь, згадуючи всі розмови, всі ті моменти, коли він міг прогледіти цю інформацію, моменти, в які йому, може, морочили голову, намагаючись уявити, як Том міг жити геть прихованим від нього життям.
Це ятрить серце Соломона, він навіть не може дивитися на нього. Він тримає направлений мікрофон у повітрі, шанобливо відвертаючись, намагаючись у цю мить дати Джо якнайбільше особистого простору, незважаючи на трьох людей, що вторглися в його домівку, і на камеру, спрямовану в його обличчя.
– Мати Лори, Ізабель, була вашою покоївкою понад двадцять шість років тому.
Він трохи жвавішає, дивлячись на Бо.
– Ізабель? – гримає він.
– Так, пам’ятаєте її?
Він порпається у спогадах:
– Вона не дуже довго пробула тут.
У його мозку безгучно перегортаються сторінки пам’яті.
– Ви пригадуєте, щоб між Томом та Ізабель була якась особлива близькість?
– Ні, – мовчанка. І знов:
– Та ні! Власне… – він прокашлюється. – Знаєте, він поводився з нею так само, як і з Бріджит. Платив їй за те, що вона прибирала та куховарила. Я був далеко, не надто додивлявся, що там діялося.
– Тож ви й гадки не мали про любовні стосунки між ними?
Здається, він щойно це збагнув: єдиний шлях Тома до того, щоб стати батьком, міг пролягати крізь любовні стосунки. Крізь те, чого, за їхніми власними словами, жоден з них ніколи не мав. Двійко сімдесятидев’ятирічних незайманих.
– Та дівчина впевнена в цьому?
– Так вона говорить. Її мати, Ізабель, приховувала, що вона вагітна. Про це знала лише її мати. Вона народила вдома,