вона читає, слухає, ставить питання, шукає її, так що часу для їжі майже не зостається. Вона майже нічого й не їсть, інформація надає їй сил, але ніколи не насичує її, її жага до знань та інформації ніколи не вдовольняється.
Соломон і Бо літали до Бостона, щоб отримати нагороду «За видатний внесок у кінематограф та телебачення» від бостонської ірландської газети Boston Irish Reporter за знятий Бо документальний фільм «Близнюки Туліни». Це була дванадцята нагорода, здобута ними цього року, серед багатьох інших, яких вони були удостоєні.
Вони провели минулий рік із двома близнюками, Джо і Томом Тулінами, яким було тоді по сімдесят сім років, знімаючи їхнє життя. Вони були фермерами, жили у віддаленій частині Корка, в сільській місцевості, на захід від Макрума. Вони разом жили і разом працювали все своє життя, жоден з них ніколи не мав романтичних стосунків із жінкою, та й узагалі ні з ким. Вони жили на одній і тій самій фермі з народження, працювали зі своїм батьком, а потім, коли він помер, узяли всю роботу на себе. Вони важко працювали, жили в дуже простому будинку без жодних надмірностей, з кам’яною підлогою, спали на односпальних ліжках в одній спальні, а єдиною їхньою розвагою було старе радіо. Вони зрідка виїздили зі своєї землі, їм щотижня доправляла продукти з крамниць одна з місцевих жительок, що привозила їхні злиденні запаси, і нашвидкуруч пробігалася будинком зі шваброю й ганчіркою. Стосунки між братами та їхні погляди на життя зачепили найтонші струни в душах глядачів, та й знімальної групи, бо під їхньою простотою заховувалися чесність і глибоке розуміння життя.
Бо була його продюсером і режисером у своїй продюсерській компанії «З рота до рота», Соломоном був звукорежисером, Рейчел – оператором. Вони були одною командою вже п’ять років, а між Бо і Соломоном останні два роки тривали романтичні стосунки, що почалися на неофіційній вечірці з приводу закінчення роботи над фільмом про близнюків Тулінів. «Близнюки» були їхньою п’ятою роботою, але першою насправді успішною, і цього року вони подорожували світом, від одного кінофестивалю або церемонії нагородження до іншого, де Бо, отримуючи нагороди, досконало відшліфувала свою промову.
А тепер вони поверталися на ферму близнюків Тулінів, у таке знайоме місце. Але не для того, щоб відзначати свої нові успіхи разом із братами, а на похорон Тома Туліна, молодшого на дві хвилини брата.
– Ми можемо зупинитися щось перехопити? – запитує Рейчел.
– Не треба, – Бо тягнеться до підлоги з боку пасажира, ризиковано, тримаючи одну руку на кермі, і автомобіль робить легкі зиґзаґи на автостраді.
– Боже правий, – говорить Рейчел, не в змозі дивитися.
Вона витягає три енергетичних батончики, один кидає їй на заднє сидіння.
– Обід! – вона зубами зриває обгортку зі свого, відкушує його. Вона жує зі злістю, ніби це ліки, які їй треба проковтнути, їжа для живлення, а не для задоволення.
– Знаєш, ти не людина, – каже Рейчел, «розлущуючи» свій батончик і розчаровано його роздивляючись. – Ти справжній монстр.
– Вона