хотів, щоб його похорони відбулися саме там?
– Він ніколи про це не говорив.
– Ви ніколи не говорили про свої плани? Чого ви б хотіли?
– Ні. Ми знали, що будемо поховані поряд з мамою й татом. Бріджит щось говорила про каплицю. Це було б просто чудово.
– У вас усе буде гаразд, Джо? – запитує Бо, м’яко, зі щирою турботою.
– Та куди я подінуся? – він усміхається (таке буває нечасто!) так сором’язливо, що стає схожим на маленького хлопчика.
– Ви вважаєте, що хтось вам допомагатиме з цим усім?
– Син Джиммі. Ми вже домовилися. Він допомагатиме, коли це буде потрібно. Підіймати щось, робити важку роботу.
– А як щодо обов’язків Тома?
– Мені доведеться їх виконувати, а як іще? – він совається на стільці. – Більш нікому.
І Джо, і Тома завжди дивували питання Бо. Вона запитувала про те, що й так було очевидно, вони не могли зрозуміти, чому вона так багато допитується та аналізує, коли їм завжди все було зрозуміло. Навіщо питати про щось, коли відповідь очевидна? Навіщо шукати ще одну відповідь, коли вистачить і однієї?
– Вам доведеться говорити з Бріджит. Давати їй список покупок. Готувати, – нагадує йому Бо.
Він виглядає роздратованим через це. Ґаздування ніколи йому не подобалося, це була царина Тома.
– Тому подобалося читати? – запитує вона.
– Ге? – перепитує він її, ніби якусь божевільну. – Не думаю, що Том прочитав хоч одну книжку в своєму житті. Принаймні після того, як закінчив школу. Може, хіба сторінки про спорт, коли Бріджит приносила газети.
– Коли ви в понеділок розкладали покупки, в пакетах було щось нетипове?
– Ні, нічого.
Усвідомлюючи, як Джо сприймає англійську мову, вона перефразовує:
– Було що-небудь не таке, як завжди?
Він дивиться на неї, ніби наважуючись на щось.
– Почнемо з того, що було забагато.
– Забагато?
– Два буханці хліба. По два кавалки шинки і шматків сиру, і ще щось, не пам’ятаю точно.
– Книжки?
Він знову дивиться на неї. Тим самим поглядом. Інтерес збуджено.
– Одна.
– А можна на неї глянути?
Він встає й дістає з кухонного ящика книжку в м’якій обкладинці:
– Ось вона. Я збирався віддати її Бріджит, думав, що це її, як і інше.
– Ви думаєте, що Том її не просив?
– Та нащо б вона йому? Якщо він її просив, то він не тільки на серце був хворий, – він каже це на камеру, гигикаючи.
Бо вчіпляється у книгу. Соломон знає, що вона розглядатиме кожну дрібницю, доки не знайде відповіді.
– Повернімось до обов’язків Тома. Які тепер у вас обов’язки на фермі?
– Ті, що й завжди, – він ніби вперше замислюється про це, про те все, що Том робив протягом дня, про те, що вони обговорювали вечорами. – Він наглядав за свердловиною біля будинку кажанів. Я не був там уже багато років. Тепер, либонь, мені доведеться стежити за нею.
– Ви ніколи раніше не згадували про будинок кажанів. Покажете нам його?
Вони вчотирьох і одна з відданих