те, щоб я зрозумів, що воно таке, але я знаю, що нам робити.
Ден не хотів оминати увагою ймовірність того, що Еббі можуть причуватися таємничі голоси. Мабуть, то був якраз той момент, коли справжній хлопець мав би її обійняти чи бодай побути поряд з нею, доки вона не заспокоїться. Клята відстань. Клята веб-камера.
– Продовжуй, – сказав Ден, переключаючи увагу на Джордана. – Що ми маємо робити?
– Він сказав іти за чимось, так? – тихим і схвильованим голосом спитав Джордан. Клац-клац-клац. Він друкував так голосно, що Ден майже не чув його слів. – Я не побачив цього спочатку, бо дечого бракувало. Подивись на фотографії, на всі три – мою, свою, Дене, і ту, що в Еббі…
Ден вийняв знімок із шухляди і поклав його перед монітором, порівнюючи з фотокартками, які отримали його друзі. З них складалася повна панорама: широкий простір із цирковими наметами і людьми, що снували поміж ними. Але який стосунок до їхнього коду має цей дивний старий ярмарок?
– Бачиш? – вигукнув Джордан. – Он там, за наметами і чортовим колесом. Ти бачиш це?
– Дерева, – мляво зауважила Еббі. – Дерева і, не знаю, ніби якийсь дах? Я не можу розібрати…
Ден чи не сотню разів розглядав ті фотографії після свого повернення, але зараз намагався свіжим оком ще прискіпливіше роздивитися панораму. Еббі мала рацію – там були дерева і дах. Високий похилий дах.
– Шпиль?
– Саме так, – відповів Джордан. – Ось. Подивіться на знімок, який я зараз надішлю.
Під зображеннями його друзів на моніторі заблимало вікно з повідомленням, і Ден клацнув на нього, щоб відкрити картинку, яку надіслав Джордан. Майже неможливо описати здивування і страх, що врізались йому в горло. У Дена перехопило подих.
Понурий, білий з темним оздобленням, що розвалюється на очах…
– Бруклін, – прошепотів він, присунувшись до самого монітора. – Ось подвір’я. А той ярмарок був на галявині перед Вілфурдом.
– Цей краєвид здався мені знайомим, тож я переглянув сайт коледжу і вуаля! Це ті самі дерева, той же дах, – пояснив Джордан.
– Молодець, – сказала Еббі.
– Дякую, щиро дякую, завжди до ваших послуг.
– Добре. – Ден відхилився від монітора. Він покусував ніготь на великому пальці й переводив погляд з кольорового фото на екрані на чорно-біле, що лежало перед ним на столі. – Добре, виходить, що це Бруклін. Тут подвір’я. Але що тоді означають ті цифри?
– Це координати, – відповів Джордан, а його слова переривало швидке клацання клавіатури. – Але вони нічого не означають без головних позначок. Однак я перевірив координати Камфорда, і вони схожі на ці. Дуже схожі. Якщо поставити правильні літери, ти сам побачиш, до чого я веду.
– Хвилиночку, Джордане. Не може бути, щоб усі ми були невизнаними геніями, – Ден спробував його піддражнити.
– Ні, я розумію, про що він! – Голос Еббі був таким же схвильованим і захопленим, як у Джордана. Але Ден не міг збагнути їхнього ентузіазму, принаймні поки що.
– Ось так, – сказав Джордан, і в Дена з’явилось нове повідомлення.
«43° 12’24”N 71° 32’17”W»
– Святий Боже! Забудь про невизнаного,