І впевнена, що вона відповіла: «Ні, дякую». Наприкінці важкого дня їй захочеться його побачити, навіть якщо він спатиме.
Я забрала Нікі й Майлза зі школи. Вони стрибали від щастя. Хлопці люблять одне одного, як маленькі цуценята. Більше, ніж брати, які зазвичай б’ються.
Вони гарно гралися у кімнаті мого сина і на гойдалках – мені було видно їх із вікна. Я приготувала їм вечерю. Здорову їжу. Як ви знаєте, я вегетаріанка, але Нікі їсть самі лише бургери, тож їх я й приготувала. Годі й полічити, скільки разів я тут описувала, як намагаюся зробити те, що вони люблять їсти, водночас корисним і поживним. Хлопці обговорювали шкільні новини: однокласника відправили до директора за те, що він не слухав учителя, навіть отримавши «тайм-аут» як покарання.
Повечоріло, а Емілі все не телефонувала. Це видавалося дивним. Я написала їй, але вона не відповіла. Це було ще дивніше.
«Гаразд, – сказала я собі, – термінові завдання». Може, щось сталося на якійсь із фабрик в інших країнах, де одяг власне шиють. Де його шиють раби, як мені видається, але казати так не можна. Може, зчинився черговий скандал за участі її боса, Денніса, який уже кілька разів уляпувався в голосні історії, пов’язані зі зловживанням різними речовинами. Може, Емілі проводить профілактику падіння продажу. Може, вона на нараді й не може вийти. А може, опинилася в якомусь місці, де не ловить мобільник. Та, врешті-решт, вона могла просто загубити зарядку.
Якби ви знали Емілі, вам було б важко повірити, що вона загубила зарядку. Чи, тим паче, не могла знайти способу дізнатись, як справи в Нікі.
Ми, мами, звикли триматися на зв’язку. Ви знаєте, як воно, коли намагаєшся комусь додзвонитися, а він не відповідає. Це перетворюється на одержимість. Ти набираєш номер і пишеш, а водночас намагаєшся не писати і не дзвонити.
Щоразу мої дзвінки перемикалися на автовідповідач. Я чула «професійний» тон Емілі – жвавий, хрусткий, весь такий діловий.
«Привіт! Ви зателефонували Емілі Нельсон. Залиште, будь ласка, коротке повідомлення, і я наберу вас, щойно у мене з’явиться можливість. До зв’язку!»
«Емілі, це я, Стефані! Подзвони мені!»
Хлопцям уже час було лягати. А Емілі досі не зателефонувала. Такого не бувало ніколи. Живіт у мене звело від страху. Від жаху. Справді. Але я не хотіла, щоб діти це бачили. Особливо Нікі.
Більше не можу писати, матусі. Я надто засмучена.
4
Блог Стефані
Привіт, мамусі!
Ви пам’ятаєте, як часто я писала про те, що воліла не показувати Майлзу, яка була вбита горем, коли його тато, Девіс, загинув унаслідок нещасного випадку разом із моїм братом, Крісом.
Був чудовий суботній день. Девіс втратив керування нашим вінтажним «Камаро», і вони врізалися в дерево. Увесь наш світ змінився за одну хвилину.
Я втратила двох чоловіків, які тільки й мали для мене значення в цілому світі, не рахуючи тата, який помер, коли мені було вісімнадцять. А Майлз втратив не лише батька, а й дядька, якого дуже любив.
Майлзу