вкрасти щось можна. Та хіба це інтересна робота?
– Ладно, кумо, йдіть, бо у вас давно у грубці перегоріло. А я сваху розпитаю та прибіжу розкажу вам.
– Та я вже ради вашого празника, кумо, день і попостю. А свайбу коли робитимете? А людей скільки кликатимете? А харчі які будуть? А музика? – строчила кума Галька, ще дужче напираючи на тин.
– Кумо, ви краще заходьте у двір, бо, бачу, від вас не одчепишся. А то тин поламаєте геть. Знову свого ірода поїть прийдеться. А тепер отвічаю по порядку. За свайбу договоримось зі свахою, ну, мабуть, відтягувати не будемо. Хай живуть собі на радість, – пустила сльозу кума Марія. – Весь хутір покличу на гулянку, хай гуляють і зубами скрегочуть. Із города свати автобусом приїдуть здоровецьким. На харчі кабанчика заріжемо, і Буржуя заб'ємо.
– Кумо! – сплеснула руками Галька, – а хто ж на корівок стрибать буде? Він же у вас такий справний! Моя Рябушка ні разу після нього не перегуляла. Це ж такий убиток череді ви зробите!
– Пострибає Луїс Альберто із вашого кутка. А в мене ще маленький росте. Та й Буржуй уже другу загороду розбиває, не встигаю своєму наливать, щоб справив. А ще курочок та гусей порубаємо та натушимо. А на солодке птиче, желе, та ще різних пундиків наробимо. Ви ж, кумо, прийдете помагать?
– Та де ж я дінусь. І свого пришлю балаган робить. Перед тим на тиждень у погребі закрию, то робитиме, як звір. А чи то не ваша сваха йде? – показала рукою на стежку, що прямувала до Маріїного двору.
– Може й вона, я ж її ні разу на бачила, – пильно вдивлялась у прибулицю кума Марія.
– Видно, шо з города, в штанях, як наша Люська, та розодіта як!
– Та й накрашена з усіх сторін. І коси непонятно якого кольору. Диви, синяки під очима. Чудно.
– А тухлі, гляньте, кумо, які інтересні? З такими носками, наче лижі.
– Цитьте, кумо, а то почує, обідиться ще не дай бог.
– Прівєт, тьоткі!
– І вам доброго здоров'ячка, – одночасно поклонилися обидві куми.
– А скажітє, здесь куток Кацапуловка?
– Тут, тутечки, – закивали головами спантеличені куми.
– А четвьортая хата от угла ето?
– Це, це четверта хата, – замахали хустками хуторянки.
– А здєсь жівьот моя сваха Марія Серафімовна?
– Да, ось вона стоїть, виглядає вас, – тицьнула на куму кума Галька.
– Тогда здраствуйтє, свахо, – протягнула випещену руку з нафарбованими нігтями городянка. Марія зашарілась від такої уваги, довго терла об поділ спідниці свою порепану руку та боязко торкнулась до свашиної.
– Меня зовут Єлізавета Полікарповна, – представилась городянка. – Можна просто Ліза.
– Марія Серафимівна, можна просто Манька, – вкриваючись рум'янцем, кивнула сваха. – А це кума моя Галька. Чоловік її хрестив мого Петрусика.
– Да, віжу, ви здєсь от цівілізації далєко, – огледіла подвір'я городянка. – Про асфальт і нє слишалі. Да і сервіса нікакого. Зато воздух, какой воздух, – сваха розправила і без того безмежний бюст. – Дишішь і нє надишішся. После духоти в офісе аж сєрце завмірає.
– Ой,