свої інтелектуальні можливості, всадила людей згідно указам голови.
– Ти куди у драних чоботах рвеся вперед? Позору хочеш наробить? Марш назад! Це шо, надуваші? Двадцять год назад може і були надувашами! На гальорку! Ти чоботи коли мив? Перед окупацією? Назад! Куди у кухвайці прешся? Шо, чиста? Одна вата стирчить! Це не кухвайка, а латки, зшиті докупи! Марш назад!
Самим останнім приїхав на збори дід Павло на возі, запряженим конем, мабуть років на п'ять молодшим за діда. Кінь ще не здох завдяки дуже екологічно чистому повітрю над хутором та щоденним дідовим молитвам. Дід хотів заїхати возом прямо у клуб, та начальник охорони, як завжди був напоготові, миттю присік цей можливий терористичний акт. Дід, що вже років з двадцять слабував на вуха, поперся наперед, та Вікторія Павлівна посадила його у другий ряд, вигнавши перед цим на гальорку крикливу бабу Одарку. Начальник охорони, уполномочений Нюркою охороняти громадський порядок, пресікав будь – які спроби Люськи та баби Параски проникнути у зданіє.
Кворум зібрався і був готовий до участі у зборах. Ждали районного начальства.
Через півгодини народ почав бунтувати. Найбільш нетерплячі крутили самокрутки та демонстративно пускали дим у стелю. Жінки, перемивши кісточки ворогам та недругам, почали збиратися додому, кленучи організаторів на всі заставки.
Тут біля входу, злякавши дідову Павлову коняку, заскреготіли гальма. З чорної «Волги» з двома антенами спереду і ззаду вийшло районне начальство. Попереду ступав великий начальник з чорною папкою під рукою.
– Якої ж величини повинне бути обласне начальство, якщо районне таке велике? І де вони його беруть? – думав Хома Опанасович, задираючи назад голову, щоб глянути у глибокі начальницькі очі.
– Скіки зійшлося? – кинув з височини своєї посади перший.
– Вісімдесят одна штука! – відрапортував угору голова.
– Інтелігенція є?
– В першому ряду сидить! – рапортував Хома Опанасович.
– Опозиція?
– Надворі начальник охорони тримає.
– Хай би зайшли, недемократично це. Ну ладно, почнемо без них.
– Догогії товаріщі! – звично крикнув у зал перший. У клубі спочатку затремтіли вікна, потім звукова хвиля, відбиваючись від облуплених стін, вдарила у стелю, відколовши чималий шмат штукатурки, який з тихеньким хурчанням впав у середину зали, зчинивши легенький переполох.
– Тихше, тихше! – зашипіли у залі.
– Дорогіє товаріщі! – не розкриваючи рота, продовжував говорить начальник. – Вам хліб ще завозять у сільмаг? – Завозять! Завозять! – закивали із залу. – А оселедці? – знову ствердна відповідь. – А молоковоз приїзжає? – Аякже, щоранку. – Так вот. Я щитаю, шо у вас нормальне життя. І єслі ми січас створимо партію, за яку зараз проголосуємо єдіногласно, то таке життя буде і далі.
Дід Павло, якому онук подарував імпортного радіоприймача і по якому дід щоночі напівзвуку слухав «Голос Америки» і через це вважався