не буду це терпіти! Платня копійчана, а спину гнеш допізна. Здохнеш на цій роботі!
З чоловіками дівчата були розв’язні – хоч із молодими, хоч з літніми. Сипали грубими жартами. Господи, це ж і її вважають такою, як і оці…
– Привіт! – звернувся до неї під час обідньої перерви хлопець із дужими кулаками. – А ви гарненька, нівроку…
Він чекав, що почує звичне: «Одчепись!» Та Керрі мовчки відсахнулась. І від несподіванки він отетерів і подався, зніяковілий.
Удома того вечора вона відчула себе геть самотньою. Туга діймала її. До Гансонів, схоже, ніхто ніколи не заходив. Вона опинилася у дверях унизу. Спостерігала вулицю, тоді наважилася трохи пройтися. Її некваплива хода і невпевнений вигляд привернули увагу декотрих чоловіків. Керрі неабияк збентежилася, коли добре вдягнений чоловік років тридцяти почав придивлятися, тоді сповільнив ходу і мовив:
– Схоже, вийшли пройтися?
Керрі вражено відскочила і насилу спромоглася відрізати:
– Я вас зовсім не знаю!
– О, це можна поправити! – відповів він люб’язно.
Вона сполохано кинулася геть і прибігла до своїх дверей зовсім захекана. Щось у погляді незнайомця неабияк злякало її.
Збігав тиждень. Керрі почувалася після роботи такою стомленою, що не в змозі була йти пішки. Сіла до конки. Її тендітна постава від цілоденного сидіння боліла і нила. Вона лягла спати навіть раніше за Гансона.
І квітам, і молодим дівчатам пересаджування в новий ґрунт часом шкодить. Для нормального зростання треба кращого ґрунту, чистішого повітря. Керрі почувалась би краще, якби все відбувалося поступовіше, перехід був не такий раптовий. Якби вона не одразу знайшла роботу і встигнула оглянути місто, яке їй весь час хотілося побачити, було б якось веселіше.
Першого ж дощового ранку Керрі виявила, що забула парасольку. Мінні позичила їй свою – зношену й злинялу. Це вже було занадто. Керрі пішла у великий універсальний магазин і купила собі парасольку за долар з чвертю.
– Навіщо ти це зробила? – спитала Мінні.
– Але ж мені треба мати парасольку… – завзято відповіла Керрі.
– Марнотратниця…
Керрі образилась, але змовчала. «Я не буду все життя там працювати», – затято вирішила вона.
Першої суботи ввечері Керрі віддала свої чотири долари за утримання. Беручи гроші, Мінні відчула докори сумління. Але як же поясниш Гансону, якби вона взяла менше? А той поважно кивнувши, видав дружині на домашні витрати рівно на чотири долари менше, бо зможе внести цю суму за землю.
Керрі ж переймалася тим, як одягатися й розважатися за п’ятдесят центів на тиждень. Вона думала й думала, нарешті відчула злість.
– Піду трохи пройдуся, – сказала вона повечерявши.
– Сама? – уточнив Гансон.
– Так, – відповіла Керрі.
– Може, не треба? – вставила Мінні.
– Але ж я хочу подивитися хоч що-небудь! – відрубала Керрі обурено. Обоє збагнули, що вона невдоволена опікуванням.
– Що це