що його батька в майбутньому чекає пост віце-директора Третього національного банку, до того ж Ковпервуди взагалі подобалися їй. Вона вже почала розуміти, що ставлення Френка до неї не можна назвати просто приязню. Недавній хлопчик став чоловіком, і її вабило до нього. Це здавалося їй майже смішним. Вона старша за нього, та ще й вдова, живе тихим, усамітненим життям. Але уперта, спокійна рішучість цього юнака красномовніше за слова свідчила, що його не зупинять ніякі умовності.
Ковпервуд не обманював себе і не ідеалізував свого ставлення до неї. Вродлива Ліліан духовно і фізично нездоланно вабила його – більше він нічого не хотів знати. Жодній іншій жінці не вдавалося так причарувати його до себе. До того ж йому і на думку не спадало, що тепер він не може або не повинен цікавитися іншими жінками. Балачки про святість домашнього вогнища завжди відскакували від нього, як горох від стіни. На гроші місіс Семпл він не зазіхав, але знаючи, що у неї є власний капітал, був упевнений, що зуміє з користю для неї пустити гроші в обіг. Він жадав володіти нею і вже почав думати про дітей, які у них з’являться. Йому хотілося знати, чи зуміє він змусити її безмежно полюбити його, та чи вдасться йому витіснити з її пам’яті спогади про колишнє життя. Дивне честолюбство! Можна було б навіть сказати – дивна збоченість.
Попри всі свої страхи і сумніви, Ліліан Семпл приймала залицяння і турботи Френка, бо теж мимоволі тяглася до нього. Одного разу вночі, лягаючи спати, вона підійшла до туалетного столика і уважно оглянула в дзеркалі своє обличчя, оголені плечі та руки. Яка вона все-таки гарна! Незрозуміле хвилювання охопило її, коли вона розглядала своє довге попелясте волосся. Вона подумала про молодого Ковпервуда, але перед її очима одразу виник образ покійного містера Семпла. Вона враз охолола і спалахнула від сорому, уявивши, яку хвилю обурення це може викликати у знайомих.
– Чому ви так часто приходите до мене? – запитала вона, коли наступного вечора Френк зайшов до неї.
– Хіба ви самі не знаєте? – промовив він, пояснюючи їй усе своїм красномовним поглядом.
– Ні…
– Справді не знаєте?
– Як вам сказати… Я знаю, що ви гарно ставились до містера Семпла і до мене як до його дружини. Але містера Семпла більше немає.
– Зате є ви, – наголосив він.
– Я?
– Так. І ви мені подобаєтесь. Мені добре з вами. А ви хіба не відчуваєте того ж таки?
– Власне, я ніколи про це не думала… Ви набагато молодший за мене. Адже між нами різниця в п’ять років.
– Дрібниці, – промовив Френк. – Роки не мають значення. У всьому іншому я досвідченіший за вас років на п’ятнадцять. Я знаю життя краще, ніж ви будь-коли будете його знати. Та ви й самі в цьому не сумніваєтеся, – додав він м’яко і переконливо.
– Так, це вірно. Але зате і я знаю багато з того, чого не знаєте ви.
Вона тихо засміялася, оголивши свої чудові зуби.
Уже стемніло. Вони сиділи на веранді. Річка внизу тихо котила свої води.
– Можливо… – зітхнув Френк.