обличчя білим жиром, а голову накрив широкою ганчіркою. Одне слово, морда в Ґатрі палала, як прожектор океанського лайнера.
Перед полуднем другого дня мені стало нудно. Джиммі був поганий компаньйон: хоч до нього трохи й повернувся добрий настрій, та він так дбав про конспірацію, що думав тридцять секунд навіть перед тим, як погодитися випити філіжанку кави.
Мені кортіло зробити щось істотне. Наприклад, наловити риби собі на обід. Тож, побачивши, як величезні рибини переслідують табунець сардин попереду нас, я віддав стерно Джиммі.
– Просто тримай «Танцівницю» в цьому напрямку, – сказав я йому й пірнув у кубрик.
Ґатрі стомлено стежив за мною; його обличчя досі було розпухлим і червоним. Я заглянув у салон і побачив, що Матерсон, стоячи коло відчиненого буфета, змішує для себе джин з тоніком. Одержуючи сімсот п’ятдесят баксів на день, я не мав до нього претензії. Він не виходив із салону вже два дні.
Повернувшись до скриньки зі снастями, я вибрав дві вудки й закинув їх у воду. Ми йшли навперейми табунцю сардин. Я зловив одну з великих рибин, що полювали на нього, й витяг її на палубу. Вона підстрибувала вгору й виблискувала золотом проти сонця.
Я згорнув вудки й поклав їх на місце, а тоді, нагостривши лезо свого важкого рибальського ножа й розітнувши риб’яче черево від хвоста аж до зябер, дістав жменю нутрощів і викинув їх за борт.
Тут-таки двоє мартинів, що ширяли над нами, жадібно скрикнули й кинулися на здобич. Їхній крик привабив інших, і за мить ми опинилися в гущині оглушливого галасу й ляпання крил.
Одначе той гамір був не такий гучний, щоб я не почув, як щось клацнуло позад мене. Я непомильно впізнав той звук, – звук, що його видає зведений курок револьвера. Мої рухи були суто інстинктивні. Не роздумуючи, я міцно стис свого рибальського ножа в правій руці, приготувавшись метнути його, а тоді рвучко обернувся й нахилився до палуби, підігнувши ліву ногу й опустивши ліву руку. Тим часом моя права рука мимоволі знялася вгору, і я мало не метнув ножа тієї самої миті, коли мішень чітко окреслилася переді мною.
Майк Ґатрі тримав у правій руці великий автоматичний пістолет. То була давня морська зброя сорок п’ятого калібру. Убивча сила, що може так продірявити людські груди, що крізь них проїде лондонське таксі.
Лише дві речі врятували Ґатрі від того, що я не приколов його до спинки крісла довгим і важким лезом свого рибальського ножа. По-перше, пістолет сорок п’ятого калібру був націлений не на мене, а по-друге, комічний вираз розгубленості на його почервонілому обличчі.
Я стримав свою руку величезним зусиллям волі, і ми витріщилися один на одного. Він зрозумів, як близько підійшов до фатальної межі, і усмішка, що з’явилася на його обпалених сонцем губах, була тремка й непереконлива. Я випростався й устромив ножа в колоду, на якій зазвичай січуть принаду.
– Зроби таку ласку, – сказав я йому спокійно, – не грайся цією штукою в мене за спиною.
Він знову хвалькувато й брутально засміявся,