років, коли, свідомо відмовившись від призначеної університетської стипендії, втік із сирітського притулку святого Стефана в північному Лондоні і, збрехавши про свій вік, завербувався в матроси китобійного судна, яке вирушало до Антарктики. Там, на краю вічної криги, я втратив останній потяг до академічного життя. Коли гроші, зароблені на півдні, скінчились, я завербувався в батальйон спеціальної служби, де мене навчили, що насильство й раптова смерть можуть бути мистецтвом. Я вправлявся в цьому мистецтві у Малайзії та В’єтнамі, а згодом у Конго та Біафрі, аж поки одного дня у якомусь глухому, загубленому в джунглях сільці, де палахкотіли накриті соломою хати, посилаючи клуби чорного, як дьоготь, диму в чисте бронзове небо, а мухи з оглушливим дзижчанням синіми хмарами зліталися на трупи, відчув непереборну огиду до цього ремесла й вирішив його покинути.
У Південній Атлантиці я полюбив море, і тепер хотів оселитися десь коло нього, щоб погойдуватися в човні довгими спокійними вечорами.
Але де взяти на це гроші? Багато грошей. Здобути їх я міг лише своїм колишнім мистецтвом.
«Це буде востаннє», – подумав я і спланував усе дуже ретельно. Мені був потрібен помічник, і я обрав хлопця, з яким знався ще в Конго. Удвох ми викрали цінну колекцію з Британського музею нумізматології на Белґрейв-сквер. Три тисячі рідкісних золотих монет, які легко вмістилися в портфель середнього розміру: монети доби римських кесарів та візантійських імператорів, монети перших держав Америки й монети англійських королів, флорини й леопарди Едуарда ІІІ, шляхетні профілі Генріхів і янголи Едуарда ІV, потрійні соверени та двадцятишилінгові золоті юніти, монети часів Генріха VІІІ і п’ятифунтові монети Ґеорґа ІІІ та Вікторії. Словом, три тисячі монет, які коштували не менш як два мільйони доларів, навіть якщо продати їх на чорному ринку.
Тоді я припустився своєї першої помилки: як професійний злочинець я довірився іншому злочинцеві. Я знайшов свого партнера в арабському готелі в Бейруті, перекинувся з ним кількома міцними слівцями й запитав, нарешті, куди він подів портфель з монетами. У відповідь той вихопив з-під матраца «берету» тридцять восьмого калібру. Зчинилася бійка, яка закінчилася для мого партнера зламаною шиєю. Це була помилка. Я не хотів убивати того чоловіка, але ще більше я не хотів, щоб він убив мене. Я повісив табличку «ПРОШУ НЕ ТУРБУВАТИ» на двері його номера і найближчим рейсом вилетів з міста. За десять днів поліція знайшла портфель з монетами в бюро забутих речей на станції Педдінґтон. Про цю подію повідомили перші сторінки всіх британських газет.
Другу спробу я зробив на виставці діамантів в Амстердамі. Кепсько вивчивши схему електронної сигналізації, я перетнув непомітний промінь. Озброєні агенти в цивільному одязі, яких найняли організатори виставки, кинулися вперед, а назустріч їм від головного входу поспішали озброєні поліціанти. Вийшла непогана вистава зі стріляниною, а тим часом неозброєний Гаррі Флетчер під голосні крики та відлуння пострілів розчинився в нічній темряві.
Я